Та що вона могла сказати Майкові? Признатися, що не вона винна, ні, а темний куток, де вона стояла. Як тільки скрутно ставало комусь із голованчиків, вони тихенько підкрадалися в той темний куток. Підкрадалися, зиркали назад, чи ніхто не підглядає, і ну швиденько колупати ножем у дірці та витягувати мідяки — мати на олію і дріжджі, батько — на цигарки, а ти, Майко? Хіба ти забув, як сам виколупував з пантери (і теж таємно!) на котушки, на ніпелі, на волосінь?
Зітхнув Майко і спитав Стася, з досадою глипаючи на облуплений ніс пантери:
— Що будемо робити, га? Чим доплатимо?
— Пішли, — сказав Стась. — Дамо Гаркавці що є. А там заробимо якось і віддамо.
Не грали оркестри, не летіли шапки вгору, коли вони брели невесело до коменданта. Стась і Майко попереду, а голованчики тісною купою за ними.
Гаркавка, видно, добре пообідав і сидів зараз на ганку, Думав і колупав дерев’яною шпичкою в зубах та пускав кільцями дим з цигарки. Дим вився вгору, до маленьких шпилів і башточок його червоного цегляного будиночка, що скидався на старовинний рицарський замок, а ще більше — на пожежну каланчу.
З картузом у руках Стась і Майко й зупинилися перед комендантом.
— Ось. Тут не хватає трохи. Ну, більше половини, — хрипко мовив Майко (а голованчики виглядали із-за його спини і блискалися прудкими оченятами; здавалося, якби тільки хто сердито кишнув на них, так одразу і пурхнули б вони з двору, нікого б їх не зловили!).
Та комендант крякнув, ліниво, з властивою йому солідністю зиркнув у картуз, і брови його випнулися гострим горищечком:
— Ого! Де це ви стільки мідяків доп'яли? Наче з циганської торби! Ну, давайте, якраз мені на здачу пасажирам буде.
Гаркавка запустив руку і взяв собі пригорщу мідяків.
— Хватить, а то нехай вам. Ось ключ, беріть і перетягуйте довбанку до свого городу. Та тільки ж дивіться мені! — знов строго погрозив пальцем.
Все це так несподівано звалилося на бідного Майка, що він стояв уже за Гаркавчиним двором і не вірив собі: приснилося йому, чи що! Думав, буде комендант або підштрикувати його, сміятися за ті мідяки, або вимагати доплати. А воно ось як обернулося: ключ у руки — і перетягуйте собі довбанку, вона ваша!
З вистрибом, з галасом помчали хлопці в берег, їх несло, мовби на Гаркавчиних крилах.
Ще здалеку хто скидав із себе штани, хто підкачував холоші. Бовтнулися з розгону в теплу воду, в мілкий од берега рукав — і всі одразу до човна: ось він, наш, гуртовий, зараз кататися будемо!
Проте Майко всіх осадив і взяв отаманство в свої руки.
— Ану, давайте перекинемо і виллємо воду.
Навалилися всі гуртом (малі голованчики не так для допомоги, як для компанії), хитнули довбанку, та так сильно, що вона цмокнула бортами, одлипаючи од мулу і глею, куди всмоктало її. Мелькнула довбанка, як слизька рибина, перевернулася і виставила на сонце чорне облипле черепашками дно. Довелося ще раз її перевертати, вивалювати на берег, а тоді вичерпувати воду.
І от Майко взяв довбанку за повідок, мала братія вчепилася за борти, а Стась уперся ззаду. З виляском, обхлюпуючись водою, падаючи в ямах, погнали вони човна до високого берега, ближче до Голованчикового низу. Городи в Дубечні виходили до рукава або до Десни, і там у кожного стояла своя кладка, де брали воду і прали білизну, а недалеко від кладок, одним довгим рядом, дубечанці в’язали човни, кожен проти свого городу.
Як бурлаки, хлопці притягли волоком човна до низу. Стовпцем, а чи забитою рейкою для прив’язу голованчики ще не обзавелися, і Майко сказав, що заякорить свою довбанку ось тут, коло їхньої кладки.
Ну от і збулося: є свій човен!
Замурзані хлоп’яки стояли, мовби сподіваючись з неба ще якогось чуда. Відхекувалися, викручували воду з холош і всі поглядали на Майка: давай, не тягни, не муч!
Ясно, зараз почнеться свято — перше пробне катання! Правда, нема у них весла, та то не велика біда. Можна знайти палицю або якусь довгу жердину, і ось тут понад берегом, хоч трохи і недалечко…
— Я, я, я перший! — заштовхалися малі голованчики, і так смішно, як дорослі до віконця каси, стали в рядок, щоб їх по одному чи по двоє садили катати.
Але трапилося щось несподіване. Майко поставив ногу на борт своєї довбанки і холодно сказав:
— Все! Киш додому! Ніякого катання сьогодні. Ось зробимо весло, поконопатимо, засмолимо дно, і тоді…
Малі вп’ялися в брата очима, і в декого аж забриніли сльози. І Стась лупав на Майка, не міг второпати: він що, жартує? Диви, як ногу поставив, а голос який, а очі які — не підступись.
— Майко, та ти що? — розсердився Стась. — Дай мені попробувати, я ось тут недалеко.
— Ще попробуєш, — тим же холоднуватим дорослим тоном сказав Майко. — Нам треба смоли, клоччя, доброї фарби купити. От тільки знов: де ті гроші виколупати?..
Стась зиркнув гостро й швидко на друга-сусіда, мовби хотів зазирнути йому в душу: що з ним? І коли воно в нього почалося? Може, давно, з темного кутка, коли тихенько від усіх Майко брав свою чорну пантеру і колотив над вухом. "Ач, дзвенить! Це моє, для мене видзвонює. От захочу і куплю собі… хоч і слона".
І зараз Стась щось нове побачив у Майкових очах, щось приховане, якийсь вогник сухої образи, кривди чи заздрості, нудьги за чимось більшим, за таким, що в людей, бачте, є, що до когось само припливає, а в нього… Здавалося, ногу поставив Майко на стару довбанку, а бачить перед собою сильний дюралевий човен (із скаженим мотором "Вихор") і оте гіпнотичне на борту "Алігатор". І ще щось затаїлося в його очах, дуже чіпке, те, що починається з дрібного, а потім тягне, не одпускає людину, веде за собою немовби з гори.
— Майко, ти ж казав: гуртовий човен, для всіх. А тепер? Ти що?
— Та покатаємося! Завтра, ну просто зранку, покатаємося, клянусь! О! — він задер голову і кивнув за Десну. — Гаркавка пішов на острів. Побігли швидше, а то запізнимося!
Товариш Гаркавка відкриває літо(Продовження)
Це велике видовисько — не збоку, не здалеку, а ось так на самому аеродромі стояти, з-за Гаркавчиної спини дивитися, як сідає на луг літак. Прибігли на острів не тільки малі Голованчики, а й сам батько Голованчик, без якого ніщо у світі не стрясеться і не відбудеться. Прибіг Стась (і оглянувся: де ж це Майко? Тупотів наче ж позаду і раптом кудись провалився). Дід Яким пришкутильгав за всіма, правда, став на рукаві коло місточка, та там і застиг з брилем у руках, як самотній лелека.