І тут на весь двір чути: трісь ложкою! І батькове грізне:
— Хто на передньому колесі? Ти? — батько-Голованчик гнівно глипнув на замурзаного сина. — Скільки я вчив: не сідай на колесо, не сідай, чуєш! Погнеш, обірвеш крило! Сідай на раму, на багажник сідай, а ти?!
Заревів малий голованчик, розмазуючи сльози й товчену картоплю по своєму личку. Та братам, видно, жаль стало меншого брата, і вони тихенько від батька, за його спиною — носком, носком! — почали підбивати цеглу під батьковою лавкою. А батько-Голованчик ще супив брови, ще збирався далі напучувати сина і перст свій підняв над головою, та ось лавка торохнула під ним, з гуркотом перекинулася, і батько полетів у кропиву, високо задерши ноги.
— Ой, тату! Вставайте! — кинулися гуртом малі бісенята (самі наче наполохані, а сміх так і проривається з хитрих очей). — Ну, як, ви не забилися? Спинайтесь ось так, ось такечки на ноги.
Хто підводив батька, хто обтрушував його, хто ладнав йому швиденько лавку.
В цю веселу хвилину і вскочив у двір брат Майко, а за ним Стась.
— Тату! — гукнув ще здалеку Майко, витираючи піт з розпашілого від біганини лиця. — Я купив вам довбанку, чуєте! Гроші давайте, та бігом, бо хтось інший перекупить!
— Отако! — знизав плечима батько (він побуркував і оббирав із себе реп’яхи). — Ви що, такі розходи сьогодні: цвітний телевізор — це раз, велосипед — два. А тобі якраз із довбанкою приспічило.
— В Гаркавки! За п’ятнадцять рублів оддає! Ви ж знаєте, така в нього довбанка, років сім плавати будемо — закон! Скирту сіна на ній можна перевезти!
Мати Оляна тим часом накладала картоплі Майкові і Стасеві та раділа за сина, та дивувалася, які в неї хазяйновиті діти, ну, просто всі в таточка.
— П’ятнадцять, воно, скажімо, не гроші, — пом’якшав серцем Голованчик, готовий піддатися на гарячий натиск сина. — Хіба от що. Ти бери свою кішку, там грошей, думаю, хопить і на довбанку, ще й здачі буде.
— Чорну пантеру? Ура! — зрадів Майко (його "Ура!" підхопили за столом і всі малі голованчики).
Повний нетерпіння, він хотів уже гайнути в хату, згребти скоріше "пантеру", але батько суворо перепинив його, сказав:
— Сідай. Сідай і друга припрошуй, підобідаєте, як годиться в людей, бо ви цілий день ганяєте голодні. А довбанка ваша нікуди не втече, — по-отецьки докинув батько.
Потіснилися малі голованчики, дали місце Майкові і Стасеві. Та де там обідати — тепер їм не їлося і не сиділося. Так-сяк, з великим поспіхом ум’яли хлопці картоплю, раз по раз переглядаючись між собою. Підскочили, витерли губи, і Майко прожогом кинувся в хату, і виніс у двір велику полив’яну красуню з породи котячих. Колись вона була покрита чорним лаком, виблискувала гладенькими боками. А тепер облупилася, хтось надбив їй ніс і одне вухо, та все ж вона була чорна, скидалася на сильного тропічного звіра і настовбурчувала тверді вуса.
В її голові світилася дірка, але не та вузька, як у всіх виставлених у сільмазі копилках, а не раз, видно, колупана ножем і покльована чимось гострим.
Майко поколотив її — там, усередині, заторохтіли мідяки.
Всі голованчики називали її чорною пантерою.
Цю пантеру батьки подарували Майкові давно, ще до першого класу, і не раз казали на сімейних радах: ось назбираємо грошенят, якусь півсотню, і купиш собі, сину, щось дороге та пам’ятне, фотоапарат, а може, й магнітофон.
I ось настав час пантери.
Майко ще раз потрусив над вухом, і лице його таємниче витяглося і спалахнуло. Так, видно, прислухався до золотого дзвону великий Шліман, коли на розвалинах Трої відкопував амфори з древніми скарбами.
Глянув Майко по двору: де відкривати пантеру? І чомусь тихо мовив Стасеві:
— Пішли! — він кивнув на вулицю.
Йому здалося, що розбивати амфору, відкривати великий скарб належить десь у відлюдному містечку, з якимись таємничими заклинаннями.
Майко, а за ним Стась, а за Стасем усі голованчики (бо від них тепер нізащо в світі не відчепишся) церемоніальним кроком вийшли на вулицю.
На виду всіх людей Дубечні пливла в руках Майка чорна пантера, пливла в останній свій путь. Хмари в небі і врочиста процесія на землі печально супроводжували її.
Обійшли сад і город, повернули в глухе місце за ровом. Тут була витоптана в бур’янах невелика галявина, де збиралися на свої ігриська малі голованчики. Посеред галявинки золотим кружалом відсявав затверділий на сонці пень дикої яблуні, яку недавно спиляли.
До того пня і повернув Майко.
— В кого є картуз, давайте сюди, — попросив він.
На якусь хвилину Майко завагався, попросив очима: ану відійдіть, не підсовуйтесь близько! Підняв над собою африканського звіра, і ніби жаль йому ось так, ні з того ні з сього хруснути об пень живою, цілою пантерою, вбити, приректи її на смерть.
— Давай, ну, давай! — підганяли менші голованчики і вже підсовували хто картузик, хто панамку.
Майко з прижмуреними очима (так, мабуть, Разін кидав за борт персидську князівну) ударив посудиною об пень.
Хруснула пантера, розкололася на дрібні черепочки. І крізь черепочки, крізь Майкові пальці посипалися на землю мідяки й срібні кружальця. Одразу десяток прудких замурзаних рученят забігало по землі, зашастало, згрібаючи все те добро в картузи, в панамки. Сопіння, штовханина, ображене: "Не лізь! А ти куди?"
Майко розштовхав малечу і згріб увесь скарб докупи.
Сиділи і вголос лічили, перекладаючи з одного картуза в другий:
— П’ятнадцять! Десять копійок! Ще п’ять! Ще трієчка!
Малі теж заглядали в картуз, аж стукались від захоплення лобами; а в Майка обличчя потроху сіріло, холонуло, витягувалося від здивування. Він питав розгубленим поглядом: де ж та півсотня, якою вихвалявся батько? (Мовляв, і на довбанку хватить, і на здачу половина буде). Ніяка тут не півсотня, а висипалося з пантери рівно чотири карбованці і тринадцять копійок. Оце так! За стільки років зібрано на щастя Майкове!
Засопів Майко, ще раз переклав мідяки з картуза в картуз. Точно — чотири з хвостиком, як льоду!
Не вірячи собі, Майко зашастав рукою по траві і намацав горбкуватий великий черепок — з відбитим носом пантери.
— Що ж ти обдурила мене, га? — спитав він тропічного звіра. — Може, ти проковтнула добро або втаїла? Кажи!