Гуртки людей, що їх сестра Клара підгодовувала таким чином, кожного місяця мінялись, і тоді, бувало, ми попадали в гурток, що мав право ходити до шпиталю аж чотири рази на тиждень, і останній день, четвертий, припадав на неділю; у неділю ж інколи давали картоплю до підливки з м'яса, і я щоразу так жагуче дожидався кінця місяця, щоб увійти до іншого гуртка, як арештант чекає останнього дня ув'язнення.
Відтоді я ненавиджу слово "недороге", бо раз у раз чув його з уст свого господаря. Віквебер — із тих, кого звичайно називають "порядними людьми"; він чоловік тямущий, добре знає своє ремесло і, на свій лад, навіть добродушний. Мені ще не зрівнялося шістнадцяти, коли я пішов до нього в науку. У нього було тоді два підмайстри й четверо учнів, а крім того, ще один майстер, який, щоправда, здебільшого товкся на маленькій фабриці, що її тоді саме Віквебер відкрив. Віквебер — чоловік здоровий, показний, веселий, і навіть його побожність справляє приємне враження. Спершу він просто мені не подобався, та за два місяці я вже його ненавидів — за дух наїдків з його кухні, яких я ніколи не покуштував: дух свіжих пиріжків, печені, гарячого смальцю; голод —звір, що роз'ятрював мені нутрощі,— не міг мовчки стерпіти тих пахощів, він ставав дибки, всередині мені горою йшла кисла, гаряча хвиля — і тоді я ненавидів Віквебера; ненавидів за те, що рано, добираючись на роботу, віз із собою лиш дві скибки хліба, зліплені докупи червоним повидлом, та каструльку холодної юшки, яку мав підігріти на роботі, на якомусь будівельному майданчику, але висьор-
бував звичайно ще дорогою. І коли я приходив до майстерні, порожня каструля торохтіла в моїй робочій торбині, і я сподівався лиш на те, що яка клієнтка дасть мені хоч трохи хліба, тарілочку юшки чи ще чого попоїсти. Здебільшого мені таки й справді щось давали. Я був тоді несміливий, дуже тихий, худорлявий, високий хлопець, і нікому, видно, й на думку не спадало, що в мені живе вовк. Якось я почув, як одна жінка, не знаючи, що я її чую, завела про мене мову: вона хвалила мене і наостанку сказала:
— У нього такий шляхетний вигляд!
Добре, подумав я собі, отже в тебе ще й шляхетний вигляд. І я почав пильніше доглядатися до себе в дзеркало, що висіло в гуртожитку в умивальні. Я роздивлявся на своє бліде, довгообразе лице, то вип'явши, то знову підібгавши губи, й думав: он який вигляд називається шляхетним. І я сказав до свого відображення:
— Якби оце щось ум'яти...
Батько тоді в кожному листі писав, що має приїхати подивитись, як мені живеться, але так і не приїхав. Коли я бував дома, він розпитував мене, як там у місті, і я розповідав йому про чорний торг, про гуртожиток, про свою роботу, а він слухав, безпорадно хитаючи головою, коли ж я казав, що голодую,— я говорив про це рідко, а все ж подеколи не втримувався,— батько кидався в кухню й виносив звідти геть усе, що тільки міг знайти їстівного: яблука, маргарин, хліб, а часом кришив на сковорідку холодні бульбини, щоб погостити мене смаженою картоплею; одного разу він вернув із кухні страх зніяковілий, з головкою червоної капусти.
— Більш я нічого не знайшов,— промовив він,— може, зладнаємо салат...
Але страва не йшла мені на душу. Я чувся так, немовби вчинив якусь кривду чи зле висловився, немов,
т
змальовуючи життя в місті, якось допустився неправди. Я казав батькові ціни на хліб, масло, вугілля — вони його завжди лякали, але він щоразу ніби знову забував про них, одначе деколи посилав мені трохи грошей і писав, щоб я купив собі на них хліба. Щоразу, як від нього надходили гроші, я завертав на чорний торг, купував цілу хлібину, кілограмову чи півтора-кілограмову, свіжу, тільки-но з пекарні, сідав на пер-шій-ліпшій лаві чи десь на руйновищі, розлупував хліб навпіл і заходжувався їсти, щипаючи по шматочку й кидаючи їх у рот замурзаними руками; інколи хліб іще парував, був усередині гарячий,— тоді мене на мить пронизувала думка, що я держу в руках і роздираю на шматки щось живе, і знову мені згадувався чоловік, що читав нам лекцію про полярну експедицію й розповів, як люди роздирали на шматочки живу рибу і так сиру й їли. Часто я загортав кусень хліба в газету й ховав до робочої торбини, але, пройшовши ступнів із сто, знову спинявся, витягав його з торбини і тут-таки, серед вулиці, з'їдав. Якщо хлібина була на півтора кілограма, я так наїдався, що в гуртожитку одступав свою вечерю комусь із учнів, а сам одразу клався в ліжко й лежав, закутавшись у ковдру, сам-один у спальні, а повним животом солодкого, свіжого хліба, сливе очамрівши з ситості. Я тоді вкладався о восьмій вечора і мав попереду одинадцять годин сну, а на сон я теж був повсякчас голодний. Може, батькові тоді було за все байдуже, опріч материної недуги. В кожному разі, буваючи вдома, я силкувався уникати слова "голод" і будь-яких натяків на свої злигодні, бо по батькові добре бачив, що він харчується куди гірш од мене: він пожовтів з обличчя, схуд і став якийсь мов непритомний. Удвох із ним ми ходили в лікарню одвідати матір, і щоразу, коли я сідав біля неї на ліжку, вона простягала мені щось попоїсти — з того, що урвала від лікарняної пайки або що їй хтось приніс,— овочі, пляшку молока чи кусень пирога,— та я не міг нічого їсти, бо знав, що мати слаба на сухоти й мусить добре харчуватися. Вона ж наполягала, кажучи, що все те пропаде, як я не з'їм, і тоді озивався батько:
— Клер, тобі треба їсти, ти мусиш одужати.
Мати плакала, одвернувшись до стіни, і мені не хотілось їсти. На ліжку поруч материного лежала жінка, в очах якої теж бачилося мені щось вовче, і я знав, що вона з'їла б до кришечки все, що зоставалось після матері; я чув у себе на руці гарячу материну руку і бачив у очах у неї страх перед сусідчиною ненат-ленністю. Мати благала мене попоїсти, все приказуючи:
— Моя дитино, візьми попоїж, я ж знаю, що ти хочеш їсти, знаю, як живеться в місті.
Та я тільки хитав головою, стискаючи й собі її руку, і мовчки благав не наполягати; вона починала всміхатись і про їжу більше не згадувала, і я знав, що вона мене зрозуміла, й казав їй:
— Може, тобі краще було б дома? Чи в іншій палаті?