Потому капелан знайшов для мене місце у Вікве-бера, і я, побувши перед цим учнем у банку, крамарчуком і столярчуком, став до Віквебсра вчитися на електротехніка.
Недавно, по семи роках після мого від'їзду з гуртожитку, я побачив пані Вітцель: вона чекала на трамвай; я зупинив машину, вийшов і запропонував підвезти її до міста. На це вона пристала, та коли я висадив її перед домівкою, вона, розчулившись, промовила:
— Дякую красно, та коли хто має свою машину, то це ще не знак, що з нього вийшло пуття.
Я так і не натяг ковдру на голову й не заходився міркувати, чи правду казала пані Вітцель, бо мені було байдуже, вийшло з мене пуття чи ні.
Коли господиня принесла мені сніданок, я все ще сидів на краєчку ліжка. Я простяг їй батькового листа і. поки воі'.а його читала, налив собі кави іі зробив бутерброд.
— Звісно, треба піти,— промовила господиня й поклала листа на тацю обік цукорниці.— Будьте ж до неї ласкаві й запросіть пообідати з собою. Не забувайте, що молоденькі дівчата здебільшого мають куди кращий апетит, аніж удають.
У передпокої задзвонив телефон, господиня вийшла, і я почув, як вона казала в трубку:
— Гаразд, гаразд, я йому перекажу, добре. Потому вона знову увійшла й мовила:
— Дзвонила якась жінка з Курбельштрасе. Плаче, що ніяк не може дати собі ради з машиною до прання, просила вас мерщій приїхати.
— Не можу,— сказав я,— мушу спочатку розквитатися з учорашніми викликами.
Господиня знизала плечима й вийшла; я поснідав, а потім умився, думаючи про Мулерову дочку, що її навіть зовсім не пам'ятав. Вона мала приїхати ще десь у лютому, і я тоді сміявся з листа її батька — з його письма, знайомого мені ще відтоді, як він ставив оцінки на моїх невдалих письмових роботах з англійської мови, і з його стилю.
"Моя дочка Гедвіг,— писав він,— у лютому прибуде до міста, аби розпочати науку в педагогічній академії. Я був би вам вельми вдячний, якби ви могли стати мені в пригоді — припитати для неї помешкання. Може, ви мене добре й не пам'ятаєте: я директор школи імені Ганса фон Фалерслебсна, де й ви протягом кількох років черпали з джерел науки,— це таким вишуканим способом Мулер натякав на той факт, що, так і не скінчивши гімназійної науки, я на шістнадцятому році вибув із гімназії, висидівши перед тим два роки у восьмому класі.— А може,— писав Мулер далі,— ви ще не забули мене, і тоді, сподіваюся, моє прохання не обтяжить вас занадто. Помешкання для моєї дочки не повинно бути якесь там розкішне, але й не якийсь там закамарок; бажано, щоб воно було недалеко від педагогічної академії, одначе, як пощастить так уладнати,— не в такому районі, що скидався б на передмістя; окрім того, дозволю собі наголосити, що за всіх умов помешкання має бути недороге".
З цього листа в моїй уяві виріс зовсім інший Мулер. аніж той, що я запам'ятав змалку: в пам'яті мені жив чоловік плохий, забудькуватий, сливе що роззява, тепер же бачився мені педант і скнара, що аж ніяк не пасував до моїх споминів про Мулера.
Самого вже слівця "недороге" було задосить, щоб я його зненавидів, хоч досі ніколи не думав, що він може збудити ненависть,— бо я ненавиджу слівце "недороге". Батько мій теж любив розповідати про ті часи, коли фунт масла був усього одна марка, а кімната з меблями й сніданком — десять марок, коли з тридцятьма пфенігами в кишені можна було повести на танці дівчину; у розповідях про ті часи слово "недороге" завше проказують з ноткою звинувачення, ніби саме той, кому розповідають, винен, що нині масло вчетверо подорожчало.
Ціни на всі товари я добре взяв собі втямки, ще відтоді, коли шістнадцятирічним підлітком приїхав сам-один до міста і не мав спромоги ні за віщо заплатити. Знатися на цінах навчив мене голод; на думку про свіжий хліб мені туманіло в голові, і часто ввечері я годинами вештався по місті з одним одною гадкою — про хліб. Очі мені горіли, коліна підточувалися, і я чув у собі щось вовче. Хліб. Я зробився хлібоманом, як робляться наркоманами. Мені було самого себе страшно, па думку все навертався чоловік, що колись, ще в гуртожитку, читав нам лекцію, ілюстровану діапозитивами,— про одну експедицію на Північний полюс; він розповів, що члени експедиції ловили рибу і тут-таки, живу, роздерши на шматки, так сиру й їли; не раз іще й тепер, коли я в день платні з банкнотами й дрібняками в кишені йду містом, мене раптово опадає вовчиіі страх тих днів, і я кидаюсь купувати хліб, свіжий хліб, відділений від мене самою лишень вітриною крамниці. Я купую дві хлібини, що найбільше впадуть у вічі, по тому, надійшовши до сусідньої крамниці,— ще хлібину і маленьких, підпечених, хрумких булочок, скільки лишень можу взяти. Дома я щоразу мушу односити їх у кухню до господині, бо сам не подужаю поїсти й чверті того, що понакуповував, а на думку, що хліб, гляди, пропаде, мене поймає страх.
Найтяжче було мені перші місяці по материній смерті: я більше не хотів учитись на електротехніка, але вже перед тим я перепробував не один фах: був за учня в банку, за крамарчука й столярчука — щоразу рівно по два місяці. Я ненавидів і новий свій фах, і так ненавидів нашого майстра, що мені не раз аж наморочилася голова, коли я вечорами в захряслім людьми трамваї повертав додому в гуртожиток; одначе я таки скінчив науку, бо поклав довести всім на світі, що скінчу її. Чотири рази на тиждень можна було ввечері піти до шпиталю святого Вінцента, де якась далека материна родичка служила на кухні: там мені перепадала тарілчина юшки, а часом і якийсь шматок хліба; на лаві перед дерев'яною кватиркою до кухні завше купчилося четверо чи п'ятеро голодних, здебільше дідів. Коли кватирка відсувалася й звідти показувалися м'які долоні сестри Клари, старі тяглись до неї тремтячими руками, а я на превелику силу стримувався, щоб не вихопити тарілки їй з рук. Юшку роздавали щоразу пізно ввечері, коли всі хворі давно спали, щоб у них, бува, не зародилася підозра, що хтось чинить недоречну благодійність їхнім коштом. І в коридорі, де ми щулились, горіло лишень дві лампочки по п'ятнадцять свічок кожна, тьмяно освітлюючи нашу учту. Частенько наше сьорбання нагле стихало — сестра Клара вдруге відсувала кватирку й виставляла звідти тарілки, накладені з горою пудингом,—той пудинг завше був червоний, такий яокраво-червоний, як цукерки на ярмарку, і коли ми всі тлумом кидались на нього, сестра Клара, дивлячись на нас із кухні, зітхала й хитала головою, ледве стримуючи сльози. Потім казала нам: "Стривайте!" — ще раз ішла в кухню й вертала з повним глечиком підливи; підлива була жовта, наче сірка, жовта, наче сонце з дешевих малюнків. І ми з'їдали юшку, з'їдали пудинг і підливу, і знову чекали: а може, кватирка відсунеться ще раз; часом нам знаходили ще якпй шматок хліба, а раз на місяць сестра Клара ділила між нами свою пайку сигарет — кожному припадало по одній або дві коштовні білі палички, та найчастіше сестра Клара одсувала кватирку тільки аби сказати нам, що більше в неї нічого немає.