— Які листи? — знову запитав Стренд.
— Приватні, — відповів Ромеро.— Від знайомої дівчини. Я не люблю, коли хтось читає мої листи. А надто такі падлюки, як цей!
— Я не бачив ніяких твоїх листів,—сказав Хітц.
— Ох ти ж сучий брехун!—вигукнув Ромеро, і Стренд поспішив стати між ними. Але Ромеро не скочив зі столу.— Ти саме сміявся з них, коли я увійшов до твоєї кімнати. Ти, звісно, читав їх — адже ти зустрів мене вигуком: "А, Ромеро-Ромео!" Падло ти гладке!
— Замовкни!— наказав Стренд.
— Не бачив я ніяких листів,— проскиглив Хітц.— Я не знаю, про що він каже!
— Гаразд,— мовив Стренд,— забудьмо поки що про листи. Скільки, кажеш, грошей у тебе було, Ромеро?
— Триста сімдесят п'ять доларів.
— Що?! — вражено вигукнув Стренд.— Скільки?
— Триста сімдесят п'ять.
— Де ти їх узяв?
— Мені потрібен адвокат,— заявив Ромеро.
Я вам скажу, де він їх узяв, містере Стренд,—утрутився Хітц.— Двічі-тричі,на тиждень він грає вночі в своїй кімнаті у кості. І багато хто з хлопців каже, що він махлює. Він і Роллінз. Обидва. Один латипець, а другий чорнопикий. Ось у якій ви школі викладаєте. І не думайте, що я не розкажу про це всім. Мій батько — неабиякий чоловік у Вашінгтоні і знає там усіх газетярів, і багатьох у Нью-Йорку.
Ти. б краще помовчав? Хітце! — зневажливо мовив Стренд до плаксивого товстуна.— Спробуй. не розтуляти рота — так скоріше спиниться кров.— Він зітхнув, подумавши про те, як ця пригода виглядатиме в газетах і що про неї казатимуть на наступних зборах ради опікунів у Данберрі.— Ви що.— справді граєте вночі з Роллінзом у себе в кімнаті в кості? — звернувся він до. Ромеро.
— Не приплутуйте, сюди Роллінза,— сказав Ромеро.—Той хлопець тут ні до чого. Він просто мій сусід, по кімнаті. .
— Де Роллінз?
— Спить. Він нічого не знає про те, що сталося. Він повернувся стомлений і ліг спати.
— Ти йому про це нічого не сказав?
— Якби сказав, то Роллінз пішов би до Хітца й порішив цього гада голими руками. А на, ранок Роллінза витурили б звідси в три шиї. І пропав би тоді для. нього і коледж, і професійний футбол. У Роллінза й так багато клопоту через те, що він чорний. Я не хочу, щоб його викинули на вулицю тільки за те, що він мій товариш.
—. А дозволь тебе запитати, Хесусе,— мовив Стренд.— Чому ти вважаєш, що твої гроші взяв саме Хітц?
— Якщо там узагалі були якісь гроші! — докинув Хітц.— Це мале падло чіплялося до .мене ще з початку навчального року. Мені не подобається, кого приймають до нашої школи останнім часом, і я цього не приховую. У нас вільна країна, і я можу казати все, що хочу...
— Гадаю, тобі краще спокійно полежати, Хітце, — мовив Стренд, намагаючись говорити неупереджено, терпляче, і водночас розуміючи,, що де йому не вдається. —Отже, Ромеро, чому ти подумав, що то Хітц, а не хтось інший, узяв твої гроші?
— Мені про це сказали.
— Як —сказали?
— Під секретом.
— Хто?
— Я ж кажу, під секретом. — Повторив Ромеро.
— Ти знайшов гроші в кімнаті Хітца? Чи листи, про які ти згадував?
— Ні,—відповів Ромеро.
— Звісно, що ні,— кинув Хітц. — Бо я нічого й не брав. Якщо взагалі хто-небудь щось брав. У нього не всі дома, містере Стренд. Він ненавидить усіх на світі. Принаймні всіх до одного білих. Якби вчителі тут мали не заячі душі, вони б усі, в тім числі й ви, заявили, що в Дан-беррі навіть духу цього малого виродка ке повинно бути!
— Ти краще заткнися, пухир! — кинув Ромеро.— Бо чикну ще й другу щоку і гузно відріжу на десерт!
Ця погроза нагадала Стрендові, що він і досі тримає в руці нескладеного закривавленого ножа. Він склав його і сунув до кишені.
— Ромеро,— сказав Стренд,— ти собі не робиш краще тим, що нахваляєшся...
Розчинилися двері, й увійшли Бебкок та доктор Філіпс. Директор завмер перед видовищем у кімнаті.
— О господи! — простогнав він.
Доктор Філіпс кивнув головою Стрендові, якось дивно зиркнув на Ромеро, потім схилився над Хітцом і сказав:
— Нумо глянемо, що тут у нас.— Лікар відняв від шоки і кинув на підлогу просяклий кров'ю носовичок. Потім заходився вивчати крізь окуляри поранену щоку, легенько її торкаючись.
— Краще відвести його до ізолятора,— промовив він.— Треба буде промити й зашити рану. Небагато зашити, зовсім трошки.
— Болітиме!—заскиглив Хітц, скрививши спідню губу.
— Звичайно, болітиме,— сказав лікар.— А то ж як.— Він був чоловік безцеремонний, рішучий, проте діло своє знав. З учнями лікар панькатися не любив. Він відкрив саквояж, дістав бинт і перев'язав рану. Бинт ураз почервонів. Лікар скинув із себе пальто. — Вставай. На ось, накинь на плечі. Я доведу тебе до машини.
— Я не знаю, чи зможу йти... Я втратив багато...
— Дурниці! — урвав Хітца лікар.— Підводься. Рана не глибока. Краса твоя не постраждає.
Підводячись з канапи, Хітц удав, ніби в нього наморочиться у голові. Лікар допоміг йому надягти пальто й застебнув гудзики. Ромеро, похиливши голову, спідлоба спостерігав за цією сценою. В його темних очах прозирала зневага.
— Може, дати йому морфію, щоб погамувати нестерпний біль?1 —-кинув Ромеро.
— Годі вже вам, юначе!—сказав Бебкок. Уперше Стренд почув у директорському голосі суворість.
— Бебкок,— мовив лікар, зупинившись біля дверей і легенько поклавши Хітцові на плече руку,—раджу вам викликати поліцію.
— Поліцію? — розгублено повторив Бебкок.— О господи... Гадаєте, без неї не обійтись?
— Так, не обійтись,—сказав лікар.—Якщо я хочу, щоб у мене не забрали дозвіл практикувати. І якщо ви й далі хочете керувати школою.
— Так-так, звичайно,— похопився Бебкок.— Просто... Досі тут такого не траплялося. Звісно... Я викличу поліцію.
:— Скажіть їм, щоб приїхали до ізолятора. Вони, звісно, проведуть розслідування. А поки що, юначе...— Він примовк і подивився на Ромеро.— Ми з тобою знайомі, еге ж? Ти з футбольної команди?
— Так,— кивнув головою Ромеро.— Ви ще сказали, що випускати мене на поле — чисте божевілля.
— Як твоє прізвище?
— Ромеро.
— Вважай себе під домашнім арештом. А я — твій наглядач. Зберемося всі в ізоляторі.
Коли лікар із Хітцом вийшли, на мить запала тиша. Стренд був ра-дий, що більше не доведеться дивитись на закривавлене обличчя Хітца. Бебкок зітхнув, утупився в канапу, підняв окуляри на лоб, а потім знов опустив їх. Стренд помітив, що Бебкок без краватки. Це вперше він бачив директора без краватки. Мабуть, той уже спав зі своєю пухкою дружиною, коли подзвонила Леслі; й одягався поспіхом.