То була найдовша промова, яку Стренд будь-коли чув з уст Ромеро, Одначе Аллен не сказав би, що лишився задоволений нею, хоч вона й не була позбавлена логіки і багато старших, ерудованіших, ніж Ромеро, людей написали про Гіббона те саме, тільки в трохи ввічливішій формі.
— Ось що я тобі пораджу, Ромеро,—промовив Стренд.— Тримай такі думки при собі, коли писатимеш контрольні з історії.
Хлопець вишкірив зуби у зловтішній посмішці:
— Не хвилюйтеся, сер! Я завжди носитиму свою пурпурову тогу. Адже я зовсім не хочу, щоб вас витурили зі служби!
Стренд підвівся, оплатив рахунок і сказав хлопцеві, що вони побачаться в школі і що там є правило, за яким курити можна тільки в одному місці — на цокольному поверсі головного корпусу, та й то лише старшокласникам.
"Помагай тобі боже",— подумав Стренд. Він допив каву, заплатив і вийшов у духмяний вечір.
Повернувшись до Мелсонового корпусу, Аллен зрозумів, що покоїв-
ш
ка, якої він досі так і не бачив, уже побувала в квартирі, застелила двоє односпальних ліжок і зашторила вікна. "Треба нагадати Леслі, щоб не забула перевезти з рештою меблів наше велике двоспальне ліжко",— подумав він. Від тієї страшної ночі в Турі Аллен із Леслі спали разом. У своєму віці він не збирався спати окремо.
Стренд сів за письмовий стіл у вітальні й при світлі учнівської лампи почав писати в зошиті, що його привіз із міста.
"Я починаю нове життя й маю намір віднині вести щоденник. Може, якщо я записуватиму все чи бодай уривки, то згодом із них вималюється якась картина, і я краще збагну, що зі мною коїться. Все міняється, і я у вирі подій. Час тисне па мене, і я відчуваю свій вік. Коли історія — це засіб зрозуміти минуле, то короткі щоденні записи про сучасне, може, допоможуть хоч мигцем заглянути в майбутнє.
Цей рік став роком розїздів. Спершу Елінор поїхала до свого по-дружнього щастя й нової роботи — покинула, місто, в якому народилась і, поцілувавши нас та помахавши рукою, пішла в самостійне оісиття. Потім: надійде час прощатися з Керолайн — чи знайде вона там своє щастя? Лікар каже, справи в неї швидко посуваються. Але в який бік? Поки обличчя забинтоване, неможливо вгадати, який вона матиме вигляд, коли повязку нарешті знімуть. Зовні вона щодо всього цього спокійна. Я чув, як вона весело наспівувала собі під ніс, спаковуючись до від'їзду в Арізону. Леслі хоче поїхати з нею і допомогти їй там влаштуватися, хоч Керолайн це й не до вподоби.
Я не в захваті від того, що доведеться пожити в Данберрі самому, але переконаний: відпускати Керолайн одну не можна. Так я їй і сказав. її показне наспівування та спокій здалися мені фальшивими ще з самого початку. Мої побоювання підтвердилися в найгірший спосіб, коли якось я проходив повз її кімнату й почув за причиненими дверима ридання. Леслі тоді не було вдома. Я відчинив двері й побачив, що Керолайн лежить скорчившись на підлозі, бється головою об стіну й плаче. Я нахилився, підвів її, І згодом вона вгамувалася. Витерла тильним боком долоні очі й видушила усмішку.
— Це я просто так, татусю,— сказала.— Мабуть, на дощ.
Не менше непокоїть мене й Леслі. Хоч на вигляд з нею нібито все й гаразд, одначе щось у ній усе ж таки змінилося. Досі Леслі завжди була розважлива і впевнена в собі, але за останні дні, які я провів у Нью-Йорку, я кілька разів упіймав її на тому, що вона була якась розгублена, нерішуча, примарою блукала по квартирі зі стосом книжок або нотних зошитів, так наче не знала, що з ними робити, і клала їх у найнесподіваніших місцях, а потім, не тямлячи себе, заходжувалася ті книжки чи зошити шукати, щоб через кілька хвилин знову запроторити їх бозна-куди.
Я не розмовляв ні з Леслі, ні з Керолайн, ні з будь-ким. іншим про те, як дівчина поламала носа. Думаю, їй самий хотілося б забути і про це, і про те, що вона збрехала нам. І мені страшно навіть подумати, як повелася б Леслі, коли б знала правду. Я й досі не певен навіть сам за себе. Якби мені трапилося зустріти того хлопця, що побив її, і в ру-лах у мене опинилася смертельна зброя, то, боюся, я б скористався нею".
Рука в Стренда затремтіла, він перестав писати і втупився в останній абзац. Його звичайно рівний почерк раптом перетворився на якісь жахливі карлючки. Аллен поклав ручку й відсахнувся від столу. Час, як він зрозумів, не погамував у ньому майже нестерпної люті, що охопила його в коридорі лікарні, коли Хейзен розповів про те, в чому Керолайн призналася докторові Лейярду.
Джіммі сказав би, що він "перереагував". Батьки й створені для того, щоб "п ер ер сагову в ати". Стренд підвівся й рушив до засклених дверей, які виходили в сад. Переступивши поріг, він глибоко вдихнув, намагаючись заспокоїтися. Так він стояв, п'ючи великими ковтками духмяне повітря і шкодував, що не здогадався купити в містечку пляшку віскі.
Потім Аллен глянув на небо. У темряві над головою в нього яскраво сяяли зорі. В кінці саду зійшов молодий місяць. Листя старих дерев шелестіло під вітерцем, відкидаючи миготливі тіні на вкритий росою моріжок иа галявині. "Якщо в цьому тихому куточку я забуду минуле,— подумав Стренд,— чи бодай спробую його забути, я зможу знайти тут своє щастя".
Другого дня Аллен устав досить рано й міг би поснідати в їдальні головного корпусу з рештою вчителів, проте йому не хотілося зіставляти всі оті півсотні облич з іменами, які він почув напередодні ввечері. Він пішов до містечка, втішаючись свіжим ранком і милуючись табунцями дітей, що гралися із собаками на газонах перед чепурними будиночками. Стренд купив "Нью-Йорк тайме", але тільки кинув погляд на заголовки й згорнув газету, вирішивши почитати її потім. Ранок із його сонцем та щедрими обіцянками природи — не той час, щоб читати останні новини. Вечір, коли спадають сутінки й людину мимоволі огортають меланхолійні роздуми про тлін і смерть,— відповідніший час для репортажів із Вашінгтона, Ірану, Москви, Єрусалима та південної півкулі.
Підходячи до Мелсонового корпусу й намагаючись стримувати — з поваги до порад доктора Прінза — свою звичну швидку ходу, Стренд побачив на східцях біля входу величезного чорного чоловіка. ("Ні,— промайнуло в Аллена,— це ще юнак, йому не більше вісімнадцяти, хоч він і такий здоровенний!") Юний велетень чемно підвівся.