— Я не хотів, щоб цим скористалися проти мене,— відповів Роллінз, засміявшись.— Не хотів, щоб у школі мене вважали хитрішим, ніж я є насправді. Найстаршому моєму братові пропонували грати в "Нью-Йорк Нікерз",— це така баскетбольна команда,— а він відмонився. Не хочу, каже, заробляти собі на життя біганиною й потіти перед, натовпом, як раб фараонів, і щоб мені щоліта оперували коліна. Якби мої родичі дізналися, що я збираюся стати футболістом-професіоналом, то відцуралися б від мене, як від прокаженого. Всі вони книжкові хробаки, містере Стренд. Просто схибнуті на освіті і тільки й знають, що вчитись і вчити мене. Аж зло бере. — Він допив віскі.— У вас часом не лишилося ще цього питва в пляшці на кухні, містере Стренд?
— Ти хочеш сказати, що гроші тобі дали родичі?
— Позичили, містере. Стренд,— признався Роллінз.— Саме позичили.
— А що як Ромеро, коли ти визволиш його із вязниці, втече?
.— Вони зроблять із мене опудало й почеплять на десять років на стіну — як трофей,— відповів Роллінз.— Та він не втече.
— Чому ти такий упевнений?
— Він мій друг.— Це було сказано дуже щиро.— В кожному разі я не думаю, що Ромеро дозволять залишитися тут, коли його випустять під заставу.
— Ти вгадав правильно, — відказав Стренд. — Його вже виключили зі школи.
— О, то вони не зважають на таку дрібницю, як те, що людина не винна, поки її не засуджено, чи не так?
— Ти їх звинувачуєш?
— Звичайно,— спокійно відповів Роллінз. — Я звинувачую всіх. Але Ромеро не втече. Не втече, коли знатиме, що це гроші мої. Та й куди йому, тікати? До родичів? Він навіть не знає, де вони. Брат пише, що розлучився і гайнув на захід. Невідомо, де ділися сестри, і мати теж виїхала хтозна-куди. Та байдуже — нікого з них він не хоче бачити. Я запропоную йому, щоб до суду він пожив у нашому домі. А від моїх братів не втече ніхто, навіть Ромеро, якщо вони візьмуться втримати його, на місці. То можна мені випити ще?
— Зараз принесу.
Коли Стренд узяв у Роллінза склянку і вийшов на кухню, то здивувався, відчувши в себе на очах сльози. Цього разу він приготував хлопцеві: міцніший напій. Свою склянку він надпив тільки наполовину. Востаннє Аллен прикладався до віскі тієї ночі, коли Леслі, повертаючись з Нью-Йорка, заблукала, і вдома з нею мало не сталася істерика. "Віскі здатне підтримувати в людині життя",— сказала вона тоді, Аллен це добре запам'ятав. Сьогодні він зайвий раз переконався, що це справді так.
Якби Аллена запитали, чому він просльозився, він навряд чи відповів би. Чи його зворушила непохитна вірність Роллінза дружбі? Чи сліпа, великодушність його родичів, їхній мовчазний виклик примхливій байдужості світу білих, їхнє одностайне розуміння проблем свого найменшого сина і брата,—по суті, ще хлопчака,— і його оцінки того, що справедливе, а що ні? Стренд пригадав слова, сказані братом Роллінза: бігати й потіти перед фараонами... Він не знав, чи часто Роллінзи ходять до церкви, але їхній вчинок був християнським докором чоловікам
і жінкам, які сплять цієї ночі в затишних шкільних будиночках, людям, які ходять щовечора до каплиці, щоб славити милосердя й любов до ближнього. А також докором мстивому, могутньому чоловікові, що мешкає у величезному двоповерховому будинку на П'ятій авеню, з його дорогими картинами.
Коли Стренд повернувся до вітальні зі склянкою віскі для Роллінза, він уже прийняв рішення.
— Роллінзе, мені не до вподоби, що ніхто більше не прийшов на допомогу Ромеро,— сказав він, подаючи хлопцеві склянку.— Може, якби в нас був час, ми зібрали б трохи грошей у школі, хоч я в цьому й сумніваюсь. Але в нас немає часу. Вранці ти підеш зі мною до банку, і я дам тобі свої дві тисячі до твоїх десяти. Це, звісно, більше символічно, але й символи часом бувають потрібні.— Стренд пам'ятав, що на рахунку в нього лежить три тисячі доларів. Усе його багатство. Тих грошей йому вистачило б більш як на місяць. Цього року не буде різдвяних подарунків. Ну, то й не буде!
Роллінз запитливо подивився йому в окуляри.
— Амінь,— сказав він несподівано.— О котрій годині ви будете вільні, щоб піти в банк?
— Після сніданку.
— А ваші уроки?
— Рогсе та]еиге —промовиЕ Стренд.— Я поясню директорові.
— Форс... Як ви сказали?
— Воля божа...— відповів Стренд.— У довільному перекладі.
— Я не хочу, щоб Ромеро сидів у тій в'язниці жодну зайву хвилину.
— Він і не сидітиме. Але я ставлю одну умову: ніхто не повинен знати про мій внесок. А надто Ромеро.
Роллінз пильно глянув на Стренда й сказав:
— Я розумію.
Стренд сумнівався у тому, чи хлопець його розуміє. Він не розумів себе й сам.
— Ще одне,— мовив Стренд.— Гадаю, краще буде, коли ми поки що нічого не скажемо містерові Бебкоку. Він може подумати, що цього робити не варт, або почне наполягати на розмові з твоїми батьками...
— Ви хочете сказати, він мені не повірить? — насторожився Рол лінз.
— Може статися й таке. До того ж де певність, що його не примусили залишити Ромеро там, куди він потрапив? Гадаю, тобі краще зробити все самому. Прізвище адвоката — Холлінгзбі. Воно є в довіднику Хартфорда. Спершу я подзвоню йому вранці, щоб він був готовий тебе прийняти. Якщо виникнуть ускладнення, відразу повідом мене.
— Я не жду ніяких ускладнень,— сказав Роллінз, швидко допиваючи віскі.— Піду-но я спати.— І рушив до дверей.
— І ще одне,— мовив Стренд. Горло йому зсудомило, і він закашлявся.— Ти щось знаєш про листи, які нібито вкрали в Ромеро?
— Він мені не читав їх, містере Стренд,— відповів Роллінз.— І я не просив його цього робити. Ромеро їх тримав під замком. А інколи діставав і мовчки читав із якимсь чудним виразом на обличчі. Потім знов замикав.
— Ти не знаєш, від кого вони були?
— Судячи з його вигляду, мабуть, від дівчини,— засміявся Рол-лінз.— Одне я знаю напевне: ті листи були не від кредиторів. Принаймні він дорожив ними. Хочете, я спитаю в нього, від кого ті листи?
— Ні. Це не має значення. Гаразд, нехай тобі щастить! І подякуй від мене своїм родичам.
— їх це втішить. Бо вони не в захваті, що я умовив їх видобути з гамана такі гроші. А мати з батьком узагалі були проти того, щрб я йшов сюди на футбольну стипендію. Та вони на боці Ромеро, і це най-