Але думка про те, що Роллінз перестане йому вірити й зарахує його, Стренда, до решти вчителів, котрі об'єдналися проти таких людей, як Ромеро та Роллінз, примусила Аллена завагатись, і врешті він вирішив просто мовчати. Він був зворушений довірою Роллінза, цінував його думку про себе і тому сказав собі, що за одну ніч ніхто не помре.
Стренд довго не лягав, намагаючись читати, й двічі виходив нагору — подивитися, чи Роллінз, бува, не повернувся, не доповівши про себе. Та обидва ліжка в кімнаті Ромеро й Роллінза були порожні. Стренд раз у раз поглядав на годинник. Коли літак Леслі сяде в Парижі, там уже буде, зважаючи на різницю в часі, шоста ранку, а в Нью-Йорку — північ. Аллен знав, що не засне, поки не подзвонить до агентства "Ер Франс" у аеропорту імені Кеннеді й не почує, що літак щасливо приземлився.
Треба було зателефонувати ще одній людині, але Стренд усе відкладав цю розмову. Розмову з Расселом Хейзеном. Останній раз Хейзен говорив з ним по телефону грубо, накричав на нього, і Стренд не міг йому цього пробачити. Та, зрештою, Хейзен — його друг, і добро, яке він зробив для нього, Стренда, важило куди більше, ніж той — зрештою, цілком виправданий — спалах поганого настрою. Аллен знав: Хейзен його не похвалить, коли він розповість про те, що сказав агентам ФБР. І все ж Хейзен заслуговує, щоб його попередити, і рано чи пізно подзвонити доведеться. "Зачекаю, доки він повечеряє,—міркував Стренд, заспокоюючи власне сумління.— До ранку, коли він візьме в руки газету, час іще є".
Так він просидів до піз на одинадцяту вечора, потім набрав номер домашнього телефону Хейзена. Трубки ніхто не брав. Стренд почекав, поки пролунало десять гудків, і поклав трубку.
На мить він відчув полегкість, однак на душі було тривожно. Стренд узяв книжку й почав знов і знов перечитувати той самий абзац, не розуміючи, про що в ньому йдеться. Потім згорнув книжку, пішов на кухню й дістав віскі — пляшка стояла в буфеті відтоді, як Аллен купив її першого дня в Данберрі. Він налив у склянку чималу порцію віскі, долив води, поклав льоду і сіз зі склянкою в руці у вітальні ПЄ;Ч ред вогнем, дослухаючись, як за вікнами свистить вітер. Раптом хтось постукав. Стренд поспішив до дверей і відчинив. За порогом стояв Роллінз — на голові капюшон, щоки взялися памороззю, так наче хлопець враз постарів і відпустив білу бороду. Він хукав на руки, але всміхався.
— Заходь, заходь! — сказав Стренд.
— Дякую, сер,— мовив Роллінз,
Стренд причинив за ним двері. Роллінз увійшов і став біля вогню, гріючи руки.
— Мені довелося йти від автостанції пішки,— озвався він.— Промерз до кісток. Як приємно бачити вогонь! — Він скоса глянув на склянку, що її Стренд і досі тримав у руці.— А для мене у вас не знайдеться трошки оцього зілля?
— О, звичайно! — похопився Стренд.— Такий холодний вечір...
— Правду кажете, містере Стренд. Краще б той коледж, який запросить мене грати за свою футбольну команду, був десь на півдні Штатів. Або на Гаваях.
— Це, звісно, порушення правил. Якщо хтось довідається...
— Та я скоріше ляжу в могилу! — урочисто запевнив Роллінз.
— Побудь тут, погрійся,— сказав Стренд і вийшов на кухню. Там він щедро хлюпнув у склянку віскі, додав трохи води й приніс Роллін-зові. Хлопець узяв склянку — в його величезній руці вона здавалась іграшковою — і погойдав, милуючись золотавою рідиною. Потім підняв склянку, мовив: "За того, хто винайшов цей напій!" — і, зробивши великий ковток, вдоволено зітхнув.
— Після цього й зима не страшна, еге ж? — пожартував Роллінз. Потім споважнів.— 3 учорашнього вечора ніяких змін, містере Стренд?
— Ніяких. Крім того, що Хітц полетів до Вашінгтона показатися лікареві.
— Спізнився на вісімнадцять років,— похмуро зауважив Роллінз. Потім його обличчя проясніло.— А в мене новини. Чистенькі!
Його слова насторожили Стренда.
— Які це "чистенькі"? — запитав він.
— Ні, я не обчистив банк, якщо ви боїтеся цього. Все законно. Абсолютно законно.— Роллінз дістав свого гаманця. Він був розпухлий.— Ось,—сказав він.— Десять тисяч доларів. Не фальшивих. Завтра вранці я піду до в'язниці, визволю Ромеро, і в мене ще залишаться гроші, щоб улаштувати тому нещасному здохляку такий обід, якого він зроду не бачив!
З того, як говорив Роллінз, Стренд здогадався, що склянка віскі, яку хлопець тримав у руці, була в нього цього вечора не перша.
— Похід до в'язниці нічого не дасть,— зітхнув Стренд.— Я певен, доведеться мати справу з безліччю формальностей. Насамперед треба попередити адвоката Ромеро. Про гроші. Це в тому разі, коли вони, як ти запевняєш, "чистенькі".
— Матір'ю присягаюся!
— Він і зробить усе як належить,— сказав Стренд, вдаючи, ніби знає закони, хоч насправді їх не знав. Однак він здогадувався, що коли чорний хлопець у футбольній куртці принесе десять тисяч доларів, то тяганина буде дуже довга, якщо не безнадійна.— Я скажу містерові Бебкоку, щоб подзвонив адвокатові. Бо сам не знаю, де його контора. Правду кажу. Не знаю навіть, де тепер Ромеро. Його, певне, перевели кудись-інде. До справжньої в'язниці.
— Усі в'язниці — справжні, містере Стренд,— сказав Роллінз.
— Ти відповіси на одне запитання?
— Та відповім,— неохоче озвався Роллінз.
— Де ти взяв гроші?
— Вам це неодмінно треба знати?
— Мені — ні. А ось адміністрація школи може поцікавитися.
Роллінз відпив ще віскі.
— Роздобув,— сказав він.— У друзів.
— У яких друзів?
— Не вірите мені?—ображено запитав Роллінз.
— Я — вірю. Але ж до цієї справи причетний не тільки я.
— Гаразд. Я розповів про все...—Роллінз наче завагався.-—У себе вдома, якщо вам так хочеться знати. Матері, батькові, братам. Ми живемо не на межі злиднів, містере Стренд. Не голодуємо, хоч на вигляд я мов скіпка...— Він посміхнувся.— Батько в мене — головний інженер, водоочисної станції, Один з братів має автомайстерню. Мати — старша медсестра реанімаційного, відділення лікарні. Другий брат — купує і продає земельні ділянки. Найстарший брат — заступник віце-президента одного нью-йоркського банку і грає на біржі. Він там свій чоловік. Ні, ми не злидарі, містере Стренд.
— Ти мене дивуєш, Роллінзе, — мовив Стренд. —Ти ніколи не казав мені про це й слова. Та й ніхто у школі не казав.