Гаврюшина Василина прокоментувала цю подію по-своєму:
– Крючків на хвіртку понабивав. Щоб сусіди не ходили…
* * *
Що таке туризм, ти, читачу, знаєш. Це коли людині набридло дивитися на свою хату і вона їде розглядати чужу. Для більшого контрасту вражень міські люди їдуть у села, а сільські – в міста.
Доярок згаданого нами колгоспу преміювали поїздкою у зоопарк.
Жінки захоплювалися шкурою ягуара, дивувалися з неповороткості бегемота, з величі слона, плювали на безсоромність шимпанзе.
Подивилися ще на верблюда. Котрась зітхнула: "Нещасна скотина".
З’їли морозива. І подалися до виходу.
Раптом одна з доярок гукнула:
– Мотько, дивись. Он твоя Клавка з якимсь іноземцем!..
Мотрона повернула голову. Під розкосиченою вербою, на лавочці, сиділа Люня. Закинувши ногу на ногу, диміла цигаркою. Поруч, обвивши рукою її плечі, лупав більмами очей смуглявий, як дозріваюча слива, і кучерявий, мов новонароджене ягнятко, парубійко.
Мотрона остовпіла. Їдучи до Києва, глибоко в душі сподівалася зустріти Клавку поруч з композитором Курочкою. Відлуння про подію на сорок дев’ятому кілометрі долетіло і до її материнського вуха. І крихіткою надій пробралося до материнського серця.
І тут цей кучерявий. Наче затемнення сонця.
– Клавко! – закричала Мотрона.
Люня стрепенулася. Побачила неподалік гурт сільських жінок. А між ними свою маму. Схопилася з лавочки і чкурнула в кущі. Розгублений парубійко здивовано лупав очима. То на кущ, де зникла Люня, то на гурт жінок.
– Лови її! – гукнула котрась з доярок.
І жінки гайнули в погоню за Клавкою.
Мотрона підійшла до лавочки. Не то з острахом, не то з надією, що оцей далекий і чужий для неї суб’єкт перетвориться раптом на композитора Курочку.
Але дива не сталося. Кучерявий парубійко дивився на розгублену гнівну жінку й белькотів:
– Не бьєй мінья… Я – студент…
* * *
Курочка працював. У нього з’явилося натхнення. Відомий поет Тулумбас-Задунайський написав слова для вільховецького вальсу. І композитор шукав мелодію.
У квартирі задзвонив телефон. Курочка знехотя взяв трубку. Звідти долинуло:
– Гена, привіт! Це Люня. Треба негайно побачитися…
Дихала вона так, ніби за нею гналося стадо бізонів.
– Приїжджай! – кинув Курочка.
Люня примчалася розпатлана і захекана:
– Ти повинен мене врятувати! У разі чого – ми з тобою сьогодні з самого ранечку і до вечора були у тетерівському лісі. Їздили по гриби.
– Та які у травні гриби?
– Ну, по квіти.
– А те "у разі чого", що?
– Потім, любий. Потім, зайчику. Дай-но мені відсапатись…
Курочку ще ніхто не називав зайчиком. І він рішуче сказав:
– Поїхали!
– Куди? – здивувалася Люня.
– До тетерівського лісу.
– Для чого, лапуся? Нам і тут буде добре. У тебе так затишно…
Лапусею Курочку вже хтось називав. Але він ніяк не міг пригадати хто. Бо це було дуже давно. А через якусь хвилю він взагалі втратив здатність думати і згадувати.
* * *
Погане чинити іншим людям здатні в основному лише ненормальні. Люди, яким чогось бракує. Або розуму. Або доброти. Або елементарної людяності. Або елементарної порядності. У редактора журналу "Струни серця" бракувало усього цього. Натомість він мав гонор короля, шкіру хамелеона, серце зайця, а душу блазня. Тому, коли він побачив на екрані телевізора колишнього свого підлеглого композитора Курочку, то затрусився:
– Дивись! Воно вже й у телевізор пролізло!..
Хабаренко, який на кожен дотеп шефа шкірив зуби, поспішив зауважити:
– І хату купив. У селі.
– В якому селі?
– У Вільхівці.
– Ти ба. А я думав, воно вже скопитилося. Це ж, мабуть, нахвалявся: "Я працюю в "Струнах серця"". Звичайно. Хто перед таким журналом встоїть? Ану, займіться. Перевірте.
– Я вже перевіряв. Все законно.
– Законно?.. Що ж воно там у тій хаті робить? Може самогон жене?
– Хто його зна? Музику, мабуть, пише.
– Музику пише. Теж мені Паганіні знайшовся.
Тут втрутився всезнаючий Матусевич:
– Феофане Антоновичу, Паганіні був не композитор, а скрипаль…
– Ще один Соломон знайшовся. Ви що, з ним до школи ходили?.. Юро, наливайте… А ви, – повернувся до Хабаренка, – поколупайтеся добре. Я впевнений, що там щось нечисто. І спробуйте дізнатися, хто його на той телевізор тягне? І напишіть куди слід. Тільки не шкодуйте паперу. Можете підписати вигаданим прізвищем. Чи поставте якогось сусіда. Там розбиратися не будуть… А то воно скоро й до заслуженого діяча долізе…
Хабаренко в "Струнах серця" в основному виконував роль шефових зубів.
"Талант, – твердив він, – поняття відносне. Як сірий колір. На білому фоні – він темний, на чорному – світлий. А совість – пережиток. На совість посилаються тільки слабаки. Які не мають сили волі боротися за місце в житті".
І він боровся. Місце в "Струнах серця" виборов ковбасою. Яку привозив з одного обласного центру. Місце біля шефа – лящами і пляшками, які чіпляв йому на вудку. Місце в колективі – махінаціями, протекціями, діставаннями, торгуваннями і влаштовуваннями… Було ще одне місце, яке чекало Хабаренка. Але він туди не прагнув. Тому виїдав усіх, хто хоч трішки знав його біографію.
– Не хвилюйтеся, – заспокоїв свого редактора Хабаренко, – коли я вже візьмуся, то далеко він не пролізе… Все-таки "Струни серця". Журнал, який має пряме відношення до композиторів…
* * *
Машина голови колгоспу гуцикає по бруківці.
– Хотів би я, Федоровичу, організувати у селі музичну студію. Навчити дітей хоча б азів музики, – каже Курочка.
– Мені б, Михайловичу, ваші клопоти… Скажіть, а у вас там, у Спілці композиторів, є плани? Доводять вам, що за рік маєте написати стільки-то пісень, стільки-то опер?
– Що ви? Кожен композитор сам планує. Те, що на душу лягає.
– Вам легше. А тут – з наради на нараду. Той планує. Цей переплановує. Про ініціативу говоримо, а за вказівками працюємо. Вчора чотириста чоловік цілий день сиділи в райцентрі і радилися, як краще зібрати сіно. Тоді став голова однієї сільради і каже:
– Вношу конкретну пропозицію. Усім, хто сидить в оцьому залі, взяти до рук коси…
Зал підтримав його бурхливими оплесками. А головуючий сказав:
– Не фокусничайте і не займайтеся демагогією…
То хто ж фокусничає? Скільки можна говорильнею займатися?
Три дядьки в когоспі "Перемога" сіно скирдують, а тридцятеро "семінаристів" з усього району стоять.