– Як же дізналися?
– Сьогодні ледь світ прибігла. Каже: "Посадіть його за насильство…"
Задеренчав телефон.
Голова колгоспу підняв трубку. З неї полинув керівний бас:
– Федоровичу! Ціпов’яз звонить. З управління. Чого у вас молоко впало?
– Бо перестав доїтися… Ви б спочатку привіталися, чи що…
– Зараз не до жартів! Я доповім першому…
– Доповідати всі мастаки. Якби тільки від того надої збільшувалися… Ви ось допоможіть мені насоса роздобути. Насос зламався. Нема води на комплексі. Тому й молоко впало…
– Треба було думати раніше! Профілактику…
– Профілактику добре робити з власними колінами. Вони перед носом. Та й то не завжди видно. А насос у свердловині. Туди й щур не пролізе… Треба новий насос. Послав людей. Шукають. Вже он третій день…
Голова поклав трубку. Обхопив руками голову. З грудей його вирвався розпач:
– Чому? Чому, Іларіоновичу, я маю все вибивати через "штовхачів"? Посилати гінців з мішками. З корзинами. З грішми. По яких статтях це списувати? Чого я маю когось просити, комусь щось обіцяти? Де "Сільгосптехніка"? Чи вони, може, так планують і виробляють, як ми врожаї? З кожним роком все більше. На папері. Бо у звіті трохи дописую я, трохи район, трохи область. Де запасні частини? Де люди, які за них відповідають? Скільки воно триватиме?
Іларіонович мовчки досмоктав "Приму". Задушив бичка об дно попільнички. І тільки розтулив рота, щоб відповісти, у дверях з’явився Курочка:
– Дозвольте!
– Заходьте, заходьте! – пожвавішав Федорович. – Сідайте.
– Михайловичу! – сказав раптом Іларіонович. – Давайте напишемо вільхівський вальс. Або польку…
* * *
Це було ранньою весною. Ряба дивилася лупатими очима на плакат, що висів перед її мордою: "Ялова корова обходиться державі 450 крб. Ліквідуємо яловість!" Зоотехнік почепив його перед приїздом комісії.
Комісії навідувалися часто.
І зоотехнік завжди щось чіпляв. Або до їх приїзду, або після від’їзду. Але жоден плакат так не хвилював Рябу, як оцей. Коров’ячою інтуїцією відчувала якусь халепу.
Колеги Рябої тинялися по загінці. Чухалися лобами. Словом, проходили коров’ячі будні звичайної комплексівської загінки.
В цей час у корівнику з’явилося двоє. Один розмахував руками і кричав:
– Почистити! Щоб все блищало. Підфарбувати!
Інший відмахувався:
– Фарбуємо щотижня. Чистимо щодня. Не блищить. Бо це ж корівник, а не медпункт. Худоба є худоба. Ось стоїть. Лупає очима. Хіба ти знаєш, що у неї в голові?..
Той, що розмахував руками, кинув погляд на плакат, перед яким стояла Ряба:
– Що вона читає?
– Про ліквідацію яловості.
У цю хвилину Строката, що стояла позаду Рябої, вискочила їй на спину.
Строката завжди любить кататися на чужих спинах. І до жолоба перша пхається. А коли женуть на доїння, плететься позаду.
– Де зоотехнік? – крикнув той, що махав до них руками.
Наче з-під землі виріс зоотехнік.
– Куди ви дивитеся?..
Зоотехнік дивився в підлоґу.
– Чому досі не ліквідована яловість?
– Ліквідуємо! – переступав з ноги на ногу зоотехнік…
Коли Рябій ліквідовували яловість, вона дивилася переляканими очима на зоотехніка. І згоряла від обурення.
Хотілося заревти: "Що ви робите, антихристи! У мене вже чотири місяці як телятко в утробі!.." Але вона тільки жалібно протягнула: "Му-у-у…"
* * *
Курочка вийшов з контори. Прямував до машини. Але позаду почув:
– Ви не у Вільхівку, випадково?
Оглянувся. Неподалік стояло створіння, подібне трохи на ангела, трохи на манекена.
– Не випадково, – пожартував Курочка. – Сідайте. Таку гарну дівчину можна і на край світу везти.
Дівчина для годиться сказала:
– Що ви! Що ви! Хіба я гарна?
І закрила очі. Тим самим дала можливість Курочці роздивитися те, що він не наважився б розглядати при її відкритих очах.
Потім вона зауважила:
– На край світу мені поки що не треба. А ось до Києва…
– До Києва, то й до Києва, – погодився Курочка. – "Если женщина просит…" То у Вільхівку чи до Києва?
– У Вільхівці я заберу сумку…
Проїжджаючи повз свій "маєток", Курочка кинув погляд на подвір’я.
Пасажирка перехопила його:
– Цю хату, кажуть, купив якийсь композитор.
– А чому "кажуть"?
– Бо я не знаю точно. Я у селі не живу.
– Де ж ви живете?
– У Києві.
– Що ви там робите?
– Працюю.
– Де?
– Це що, допит?
– Майже. Я мушу знати, кого я везу. А ви не назвали навіть свого імені.
– Мене зовуть Люня. А вас?
– Мене? Геннадій Михайлович.
– То ви, може, і є той самий композитор?..
– Може…
– О-он як…
– Як?
– Дивно.
– Що тут дивного?
– Ніколи ще не бачила живого композитора.
– А що? Тільки мертвих?
– Ні. Просто так близько… Навіть не думала, що буду отак їхати…
Курочка пригальмував. Повернув носа до супутниці:
– Роздивіться добре. Оце ніс. Оце вуха. Отут у мене родимочка. Це в мене зуби. Двох нема. Місток. Залізний. Тоді, коли повипадали зуби, на золоті не було грошей. Тепер, коли є гроші, не випадають зуби…
– І багато у вас грошей?
– А скільки зубів у вас нема?
– Одного. Ну зуб є. Але коронку треба поставити.
– На один зуб якраз вистачить. А від коронки – ще й зостануться… Хочете, я вас поцілую?
– Так відразу? Отак, при дорозі?..
– Тоді від’їдемо. Отуди, на Бабинці. Щоб нас не бачили.
– Я нікого не боюся.
– Тоді приготуйтеся. Я вас цілую…
До поцілунків Люня була готова завжди. Щодо нашого героя, то в нього було більше бравади, ніж інтимних поривів.
Тому всю ініціативу перехопила Люня.
Тільки Курочка нахилив свого довгого носа, вона обхопила руками його худу шию, припала вустами до вуст. Та з такою пристрастю, ніби цілувала Римського-Корсакова, Баха і Чайковського, разом узятих…
Оскільки ніс у Курочки був закладений "внаслідок респіраторного захворювання", його власникові не було чим дихати.
І він став пручатися.
Люня подумала, що так легко упіймане щастя виповзає з її рук. І пустила в хід додаткові резерви. Перед ними Курочка не встояв.
Сталося це, дорогий читачу, на сорок дев’ятому кілометрі від Києва, по Варшавському шосе. Недалечко від клавдієвського повороту.
Запам’ятайте це місце. Бо для дальшого життєпису нашого героя воно матиме неабияке значення. Бо Люня не Катерина II. І ніхто по місцях її зупинок пам’ятних знаків не ставитиме.
* * *
Дачі за Вільхівкою росли, як гриби після дощу. Поки що це була тільки назва "дачі". Бо стояли тут переважно старі трамвайні вагони, кіоски, дерев’яні туалети, буди із спецмашин, телефонні і міліцейські будки. П’ять соток землі, що були у розпорядженні кожного дачника, тягнули до себе усе, що десь не так стояло, чи не так лежало. Ті, що мали доступ до державних будівельних матеріалів, уже встигли спорудити двоповерхові котеджі. Якби якийсь філософ постарався вивчити соціальні наслідки від отих дачних наділів, то, безперечно, відзначив би, що приватна власність одразу ж поділила дачне суспільство на багатих і бідних. Як на долоні вимальовувалися ті, що можуть вкрасти багато. Ті, що можуть вкрасти бідно. І ті, що ніяк не можуть вкрасти. Або не вміють цього робити.