Невгомонний вуличний шум заспокійливо струшує вікнами нашої мансарди — припалі порохом шибки так давно вже ніхто не витирав, що здається — цей ніжний графітно-сірий відтінок, як на вікнах собору, був у них споконвіку. Неонове світло кав'ярні двома поверхами нижче раз по раз забарвлює їх рожево. Мої великі полотна — такі на диво дорогі за кількістю вкладених коштів і такі на диво безвартісні як твори мистецтва — раз по раз випинають на світлі свої гострі прямокутні плечі. Ти дихаєш в унісон з розміреними рожевими спалахами. Твої стримані губи відпружились уві сні, і на верхній губі видно маленьку подушечку, наче підпухле сад-но — ознака твоєї раси. Сон твій повен невинності, як ніч — роси. Чуєш,— я люблю тебе, люблю твій строгий, припухлий рот, ті кутики губ, що так гнітять мені душу, коли ти не спиш і сердита на мене; люблю твою темну шкіру, що завжди прощає моїй її білість; люблю всі ті століття принижень, що бузковою патиною вкрили твої долоні. Люблю лінію шиї, що схожа на стебло тюльпана. Коли ти стоїш біля вогню, ти, сама того не знаючи, дрібно потрушуєш плечима, як стріпується курка на водопої. Коли ти, роздягнена, простуєш до ліжка, пальці в тебе на ногах загинаються, мовби тебе прив'язано за щиколотки до когось, хто йде слідом. Коли ми кохаємось, ти іноді вишіптуєш моє ім'я, і я почуваюся певним своїх сил, як ніколи. Я радий, що стрів тебе — радий і гордий, так, радий; єдине, чого мені бракує — та й то лиш ледь-ледь, вечорами,— це того раптового, сріблистого сміху, що, мов зірниця, спалахує в атмосфері, де душі намагаються прилучитися до неможливого. Мій батько, при всій його скорботності, жив в атмосфері такого сміху. Він би видався тобі дивним. Він і мені видавався дивним. Його голова була недосяжна для мене; єдине, що я знав добре — це його ноги.
Послухай. Послухай мене, о пані. Я люблю тебе, я хочу бути твоїм чорношкірим рабом, хочу мати погордливе і мов наваксоване обличчя з тугими, як барабан, вилицями та ще великі, темні окуляри, за якими не видно, хто ти; хочу сидіти у цих окулярах о третій ночі в лавандовій від диму пивничці і нічого не бачити й не чути, окрім тихесенького співу в грудях. Але так у мене не вийде. Не вдасться мені ця роль. Є оболонка, з якої мені не вирватись. Я — син свого батька. Надвечір, коли переповнений світлом день чекає, що темрява от-от проткне його стрілами тіней, випливаючи з хмарочосів на перехрестя вулиць, я згадую свого батька і навіть уявляю собі — очі, збілілі від сумнівів, неозначені, збляклі вуса — батькового батька, якого я ніколи не бачив. Священик, учитель, художник: класичний зразок виродження.
Прости мене, бо я тебе люблю, ми з тобою пара. Наче тібетський лама, я покидаю свою плоть і злітаю над ліжком, щоби побачити, як ти і я, інь і ян, складаємо єдине "я". Але в таку надвечірню пору — тоді саме ми з батьком звичайно їхали машиною додому — я дивлюся на гніздечко, яке ми з тобою звили, на мостини підлоги, відполіровані нашими босими ногами, на стелю в підтьоках, що подібна до карти — дуже старої і дуже приблизної карти якогось першопрохідця, на воістину безрозмірні полотна, які я сумлінно розмальовую нерівними довгастими смугами, з усіх сил намагаючись виразити те, що, як сам починаю підозрювати, вираження не має, і мені стає страшно. Я оглядаюсь на життя, яке ми прожили удвох — на дні наші, що ніяк не збігались зі сходом і заходом сонця, на бароккові арабески нашої дедалі менш бурхливої пристрасті, на Все це живописне безладдя речей, мов постягуваних з уже немодних натюрмортів Брака, на нашу доволі журливу — суміш Фрейда і східних філософій — містику кохання, і питаю сам себе: Невже ради всього цього мій батько віддав життя?
Лежачи поруч тебе у підрожевленій темряві, я прокидаюся вранці, давним-давно тому, в кімнаті для гостей Віри Гаммел. В кімнаті погідно, мов після бурі. Сни мої були викривленим зображенням — мов залом палиці, встромленої у воду — всіх недавніх реальних подій: ось ми ледь тіпнемось останню милю крізь розгуляну хуртовину; ось батько грюкає в двері неосвітленого будинку — грюкає розпачливо, постогнуючи й розтираючи руки, однак його настирливість вже не здається мені, геть задубілому, несосвітенністю чи шаленством, як раніш, а необхідністю, крайньою необхідністю; ось Віра Гаммел, що, позіхаючи, кліпає очима серед білого сяйва своєї кухні — волосся її розсипалося по плечах синього махрового халата, руки вона гріє в рукавах і, позіхаючи, ще щільніше тулить їх до грудей; ось чути важку кульгаву ходу її чоловіка, який спускається сходами, щоб вислухати цілу зливу вибачливих і вдячних батькових слів. Нас поклали в кімнаті для гостей, на ліжку з розхитаними бильцями, що лишилося їм по матері містера Гаммела, а сестрі мого дідуся, Ханні. Ліжко пахло пір'ям та крохмалем, але скидалося не так на ліжко, як на гамак, тож ми з батьком мусили триматись кожен свого краю, щоб не скотитися всередину. Кілька хвилин я лежав напружений — здавалось, у мені й досі вирує хурделиця. Потім почулися перші, сапливі ноти батькового похропування. Потім надворі зітхнув на повні груди вітер, і, немовби цей раптовий шум-гам, що зчинився десь далеко від мене, поставив усе на свої місця, я заспокоївся.
Кімната сяяла. Небо за білими рамами й фіранками з перетканого вузликами серпанку, що тримались на білих металевих квітах-застібках, було чисто-голубе. Такого ранку ще не було,— подумав я радісно, почуваючи себе, мов на носі корабля, що розтинає небоподібний океан часу. Я розглянувся за батьком: батько щез. Я лежав сам, скотившись на середину ліжка. Пошукав очима годинника — нема. Глянув ліворуч, щоб визначити час по тому, як сонце лягло на дорогу, на поле й поштову скриньку, та погляд наштовхнувся на цегляну стіну кав'ярні. По цей бік біля вікна, щирячи пообдирані боки, стояв старомодний комод з різьбленими скляними ручками, фігурною верхньою шухлядою й масивними гнутими ніжками, схожими на безпалі лапи карикатурного ведмедя. У сяйві, що лилося з вікна, зблискували сріблом стебла й листки на шпалерах. Прислухаючись, я заплющив очі — чути було тільки, як десь далеко гуде пилосос — і, мабуть, знову поринув у сон.