На рівнині за цвинтарем сосон нема, і вітер дме так напористо, мовби намірився продірявити його наскрізь. Він стає геть прозорим: один скелет думок. Він з цікавістю стежить за власними ногами, що покірно і важко, як худоба в шорах, бредуть по заметах; невідповідність між довжиною його кроків і гігантською відстанню до Олінджера настільки велика, що Пітерові уявляється ще одна нескінченність — ціла прірва вільного часу. Він присвячує його роздумам над таким явищем, як фізичне перенавантаження. Тут усе дуже просто. По-перше, відпадають будь-які думки про минуле чи майбутнє, а там зникає і будь-який чуттєвий контакт з навколишністю. Наступний етап — відмирання кінцівок: рук, ніг, пальців. Якщо ж навантаження не меншає, а десь іще бринить спогад про краще самопочуття — перестаєш відчувати кінчик носа, підборіддя і взагалі голову,— вони не те що цілковито німіють, а просто переносяться, так би мовити, в площину існування, яка не має жодної точки дотику з тим дуже обмеженим, мінімальним клаптиком простору, напрочуд компактним і самодостатнім, що тільки один і лишився від привільного колись і честолюбного людського "я". У ту мить, коли Пітерові здається, ніби відчуття приходять до нього звідкись дуже і дуже здалеку, батько його, що крокує тепер поруч, власним тілом, як щитом, прикриваючи сина від вітру, натягує йому на промерзлу голову свою плетену з вовни шапчину.
VIII
Слухай, люба. Чи ти спиш? Та байдуже. У Західному Олтоні був Олтонський музей — в чудовому, повному квітів саду, і кожне дерево з табличкою. Пари чорних лебедів, поскубуючи пір'я, плавали по темному озерці, що утворилося від загати на мілкому ручаї, який тут звався Ленапе. В Олін-джері він мав назву Тілден-Крік, хоча це був той самий ручай. Іноді в неділю ми з мамою вибиралися до музею — єдиної доступної для нас скарбниці культури: йшлося туди розімлілою, тінистою дорогою, що бігла в парі з ручаєм і з'єднувала обидва міста. Тоді ще ця миля дороги була своєрідним вкрапленням, решткою давнього, патріархального життя нашої округи. Ми проминали старий іподром, покинутий на поталу траві, і кілька фермерських будинків з піщаника — при кожному, як дитя при матері, стояв над ручаєм білений погріб з того ж таки піщаника. Хутенько перебігши шорстке трьохрядне шосе, ми вузькою стежиною входили в музейні володіння, і нас огортав ще більш давній світ, світ еллінської Аркадії. На вкритому ряскою болоті, що ховалося за рядами вишень, лип, диких яблунь і ріжкових дерев, навперебій кричали надірваними гортанними голосами качки та жаби. Мама моя знала на ймення кожну пташку, кожну рослину і називала мені, та я тут-таки їх забував, крокуючи посиланою гравієм стежкою, що де-не-де ширшала, перетворюючись на округлий скверик з водоймою для купелі пташок і лавками, на яких ми частенько заставали злиту в обіймах парочку, що тут же розпадалась і пильно вдивлялася в нас круглими стемнілими очима. Одного разу, коли я спитав, що вони робили, мама відповіла з якимсь дивним задоволенням: "Гніздечко вили".
А там долітала до нас прохолода з загаченого озерця й різкі, неприємні лебедині крики, і крізь проріху у кроні міфічного чорнолистого бука прозирав блідо-охристий карниз музею та залитий сонцем клаптик похилого скляного даху з фісташково-зеленими рамами. Ми перетинали автомобільну стоянку, що викликала в мені почуття заздрощів і сорому, бо на той час у нас машини ще не було; знов ішли стежкою, обминаючи групки дітей, що несли торбинки з хлібними крихтами — годувати лебедів; піднімались широкими сходами, де кілька відвідувачів в ошатній літній одежі клацали фотоапаратами й видобували з вощеного паперу свої бутерброди, і входили у високий, як у храмі, вестибюль музею. Вхід був безкоштовний. А в підвальному приміщенні влітку займався — теж безкоштовно — гурток любителів природи. Якось, за маминим бажанням, і я записався туди. На першому занятті ми спостерігали, як змія під скляним ковпаком одним духом ковтає скімлячу польову мишку. На друге заняття я не пішов. Перший поверх був заставлений призначеними для школярів експонатами: нерухомі опудала птахів і тварин, викопні рештки ескімоських, китайських, полінезійських виробів — цілі ряди строго класифікованих, пилонепроникних стендів. Була там безноса мумія, біля якої завжди збирався невеликий натовп. У дитинстві цей поверх наганяв на мене страх. Стільки смерті; хто б міг подумати, що на світі є стільки смерті? Другий поверх був відданий мистецтву — переважно картинам місцевих художників, що, попри всю їхню незграбність, химерність і технічні помилки, променіли непорочністю й надією — надією вловити і втримати щось невловиме, котра зринає щоразу, тільки-но пензель торкається полотна. Були там бронзові статуетки аборигенів і різних божеств, а посеред великої овальної кімнати тут-таки, біля сходів, у круглому озерці з чорними берегами стояла зеленошкіра діва натуральних розмірів. Діва була фонтаном. Вона підносила до вуст бронзову мушлю і, напруживши вродливе обличчя, наготувалася пити, але фонтан був задуманий так, що вода, виливаючись з мушлі, ніколи не сягала її губ. Вічно в чеканні — з ледь випуклими грудьми, з кучерявою зливою позеленілого мідного волосся, легенько Опершись ногою на кінчики пальців, вона тримала мушлю за якийсь дюйм від обличчя і, опустивши повіки, розтуливши губи, немовби спала. В дитинстві мене дуже непокоїв цей образ невтоленої спраги, і я завжди спинявся там, звідки було добре видно отой нездоланний дюйм, який не давав її губам торкнутися води. Вода спадала мінливою цівкою перлисто-зеленого відтінку, що вилася спіраллю при виході зі стулок мушлі і ширшала, вливаючись в озерце з безперервним тихим плюскотом,— звідти іноді, за збігом випадковостей, бризки долітали аж до країв озерця і, ледь чутно поколюючи, наче сніжинки, холодили мою руку, що лежала на чорному мармурі. Терпеливість її чекання, його спокійна непоступливість були для мене мукою, і я переконував себе, що з настанням ночі, коли мумію, полінезійські маски й скло-оких орлів унизу міцно повивала темрява, її тендітна бронзова рука робить отой необхідний, ледь помітний рух, і вона п'є. І в овальній кімнаті — що бачилась мені залитою місячним світлом, яке сочиться згори крізь скляну покрівлю — плюскіт води на мить завмирає. З оцим ось відчуттям — з відчуттям, що ніч повиває темрявою світлу стрічку води і спиняє її біг — я й закінчую свою розповідь.