Роздумуючи над цією легендою — там на малесенькому острівці, такому крихітному, що й розгледіти годі, наче сховано його під величезною товщею води, лежало всіма забуте напівгладке, напівволохате головоноге створіння, згусток страху, яким він пам'ятав себе у дитинстві,— роздумуючи над цією історією, схожою на десятки інших, з тою лише різницею, що один неназваний персонаж у ній носив його власне ім'я, Хірон, вже коли був дорослим, опираючись на свій життєвий досвід і знання, виснував в уяві гідний співчуття образ Філіри, дочки Океану і Тетії, не стільки розумної, скільки вродливої, що стала здобиччю свавільного Крона: той, наполоханий пильною Реєю, перекинувся жеребцем і втік, залишивши своє зурочене сім'я визрівати в спотворену плоть у лоні безвинної океаніди. Бідолашна Філіра! Мудрий Хірон бачив її розбухле від сліз обличчя, благально звернене до неба, що поміняло відтоді зоряний малюнок,— обличчя матері, яка благає звільнити її від обов'язку, що був покладений на жінку ще до появи Сторуких, ще тоді, як життєве начало квітковим пилком витало в темряві, і наказував їй бути в любові нивою-годувальницею,— ревно благає оте жорстоке небо простити їй упосліджений плід грубої сваволі, зачатий отак півсвідомо, але як же ганебно солодко! Саме у цю хвилину, на порозі метаморфози, Хірон уявляв її напрочуд виразно,— а в молодості, коли він не раз, охоплений цікавістю і смутком, блукав, придивляючись до липових дерев — мудрий, повний сил буйноволосий юнак з гладкою, лискучою шкірою, не по літах стійкий і в почутті власної гідності^ що казала йому ховати свій біль перед світом, і в своїй рішучості творити добро, через що він і став опікуном не одній сироті без матері,— кожного разу, стоячи під липою, повитий її щедрою ніжною тінню, Хірон сам себе переконував, що в дотику її гілля, в тремтінні серцевидних листочків криється якесь ремство, якась надія на втілення знов у людську подобу, навіть радість, що син її тут і зовсім дорослий,— і від цього, та ще завдяки його доскіпливим спробам проникнення в тихе таїнство медоносного цвіту4 образ в його уяві обростав запахами, ставав відчутний на смак і на дотик і переповнювався щемливою ніжністю та добротою, якими, в хвилини екзальтації, огортала його липа і які він міг би спізнати від живої, справжньої матері, перелиті у чулі слова, у пестощі і спокійну щоденну опіку. В такі хвилини, притулившись лицем до кори, він шепотів її ім'я. Однак, попри всі його болісні намагання знайти мир душі, часто, коли він роздумував над міфом про своє народження, ті зрілі роздуми наливалися раптом гіркою дитячою образою; неза-служена спрага перших днів життя палила горло; і крихітний острівець, навіть не в сотню ярдів завдовжки, де він, перший із племені, якому суджено було жити в печерах, лежав просто неба, здавався йому уособленням всього жіноцтва — обмеженого, плиткого й самолюбного. Самолюбки. Падкі на спокусу, легкі на відразу, вони потім проливають сльози самі над собою, заплутавшись у павутинні почуттів, і лишають свій власний плід гнити десь над водою тільки тому, що на ньому знайшлося декілька кінських волосин! Отож, якщо на оцю дрібнолицю, гостру на язик богиню дивитися крізь одну грань призми, якою стала для нього легенда, то вона гідна жалю, а через іншу — варта зневаги. Так чи так — але велич Венери змізерніла. І він стримано відповів:
— Липа має багато цілющих властивостей.
Чемний докір, якщо їй так хочеться, або звичайна, безневинна констатація медичного факту. Довгі роки боротьби за життя навчили його дипломатії.
Вона пильно дивилася на нього, проводячи рушником по тілу; шкіра її була всипана прозорими краплинами, плечі злегка припали ластовинням.
_ Ти не любиш жінок,— сказала вона. Відкриття це, як
видно, її не дуже втішило. Хірон мовчав.
Венера засміялась; сяйво очей, звідки щойно струменіли багатства іншого, неземного світу, змінилося тьмяним тваринним блиском; недбало загорнувшись у рушник і притримуючи його ззаду однією рукою, вона виступила з води й торкнулася пальцем його грудей. Стривожена хвиля в ставку розійшлася широкими колами, плюснула об невисокий берег, порослий очеретом, нарцисами і фалосоподібними пуп'янками іриса; земля під її вузькими жилавими стопами стелилася килимком, зітканим з моху і тонколистих трав, куди вплелися фіалки та бліді лісові анемони, що виросли з крові Адоніса.
— Як на мене,— голос її намотувався на звивини його мозку у такт обережним кінчикам пальців, що підкручували завитки темного руна в нього на грудях,— як на мене, я була б рада вигодувати істоту, що поєднує в собі шляхетність і розум мужа...— Вона опустила повіки,— бурштинові вії затріпотіли над щоками, обличчя набрало невинного виразу, і він відчув її погляд на власних крижах: — ... з могутнім тілом коня.
Нижня його половина, не завжди покірна його волі, гордо виструнчилась, а задні копита вкарбували в пухкий прибережний дерен два свіжі серпики слідів.
— При поєднанні складників, моя пані, часто губляться достоїнства кожного з них.
Самовдоволена, широка посмішка надала їй вигляду доволі простакуватої, ще молоденької кокетки.
— Так би й було, мій брате, якби голову й плечі ти взяв від коня, а решту — від людини.
Один з небагатьох кентаврів, який постійно спілкувався з освіченими людьми, Хірон чув цей жарт і раніше, та її хвилююча близкість якось так його одмінила, що старий дотеп видався смішним, як ніколи. Він засміявся — заіржав тонко й пронизливо; куди й дівся той стриманий тон старшого за віком родича, яким він досі звертався до неї.
— Боги б не пустили на світ такої потвори,— відказав він.
Венера замислилась.
— Твоя віра у нас просто зворушлива! Що ми такого зробили, чим заслужили таке поклоніння?
— Поклоняються смертні богам не за їхні діла,— продекламував він,— а тому, що вони — боги.— 1, сам не знаючи, чому, легесенько випнув груди, так що дотик її руки став ще відчутнішим. У раптовому збентеженні вона вщипнула його за шкіру.
— Ох, Хіроне,— сказала вона.— Якби тільки ти знав їх, як я! Розкажи мені про них. Я щось пам'яті не маю. Нагадай мені їх поіменно. Імення їхні в твоїх вустах так благородно звучать!