— Куди це годиться,— каже Кенні.— Корені у вас міцніші, ніж зуби.
— Такий вже я вдався,— каже Колдуел.— Ноги кріпкі, а голова цвіла.
Рухаючись, язик його наштовхується на щось м'яке й пухирчасте. Він спльовує ще раз. Як не дивно, але вигляд власної крові бадьорить дух.
Кенні копирсається сталевим інструментом у вирваному зубі, що, вже навіки позбувшись своєї земної причетності, зіркоподібно завис високо над підлогою. Кенні видовбує звідти шматочок зчорнілої пломби і прикладає його до ніздрів.
— Гм,— каже він.— Безнадійна справа. Вам мусило добряче боліти.
— Якби-то я зразу прислухався. Диктор по радіо робить вступ:
_ Як ви пригадуєте, Док і Реджі потрапили у велике підземне поселення мавп (чути скрекіт, вереск і сумне повискування). І от Док (звук стихає) каже Реджі...
Док: Нам треба втікати звідси! Принцеса чекає!
П-і-і-і, п-і-і-у. Бр-р-ап, бр-р-у-у-у...
Кенні дає Колдуелу дві таблетки анацину в целофановій обгортці.
— Може, вам трохи докучатиме,— каже він,— коли новокаїн перестане діяти.
Та він і не починав,— думає Колдуел. Перед тим як іти, він востаннє спльовує кров — тепер вона тече повільніше, не така густа і наче жовтіша на вигляд. Він обережно торкається язиком ослизлої вирви. Приходить невиразне, отупіле відчуття втрати. Що не день, то свіжий пень. (Ні, у нього таки явний талант віршувальника).
Ось він іде — Геллер іде коридором! Чагі-чалап, шурх-ляп!! Як він кохає рідну свою, свою широченну швабру!!!
Іде повз дівчачу вбиральню своїм працелюбним кроком, сіючи крихти червоного воску й розтираючи їх до блиску, йде повз кабінет з номером 113, де руки міс Шрак високо зносять Мистецтво — зриме свічадо незримої величі божої, йде повз 111-ий, де причаїлись друкарські машинки в порваних чорних чохлах, крізь які де-не-де просовується мака-брична срібна рука важеля інтервалів, і повз 109-ий з його розлогою і ламкою, охристою картою давніх торгових шляхів, якими за Каролінгів везли у Європу прянощі, бурштин, хутра й рабів, і повз 107-ий, звідки тхне сірководнем і сірчистим газом, повз 105-ий, 103-ій — всі двері зачинені, всі з матовими шибками, а навпроти — зелені шафки у ряд, що зникають у незбагненній для глузду нульовій перспективі,— Геллер іде, методичним помахом швабри загортаючи ґудзики, пенні, пушинки, шматинки, шматочки фольги й целофану, нитки, шпильки, волосини, мандаринові зерна, зубці гребінців, псоріазну лупу Пітера Колдуела — всі ті нікчемні крихти, крупинки, огризки, порошинки, всяке-превсяке
8*
227
сміття, що з нього твориться всесвіт: Геллерів урожай. Він нечутно мугиче собі під ніс стареньку мелодію. Він щасливий. Школа належить йому. Скрізь на її паркетних угіддях в унісон цокають годинники: 6.10. А в підземних її володіннях здоровенний котел наважився врешті й проковтує духом чверть тонни чорних твердих горошин: пенсільванський антрацит, древні лепідодендрони,-спресований у чистому вигляді час. Серце топки палає білим жаром, туди можна заглянути крізь слюдяне вічко.
Геллер усім своїм збляклим серцем любить оцю піде пуд ну сторону шкільного життя. Він ступив на найвищий щабель життєвої кар'єри, коли його перевели сюди з початкової школи, де малюки, вразливі на харч, як ягнята, щодня залишали одну-дві калюжки нудкої блювотини, які треба було витирати й засипати аміачною сіллю. Тут такого неподобства немає: лише слова усякі на стінах та ще, бува, умисне напаскудять в котрійсь із хлопчачих вбиралень.
Люди і їхня одежа лишили в коридорах пам'ять про себе, наче мазки сухих парфумів. Питні фонтанчики кожної миті готові пустити струмину води. Муркотять батареї опалення. Хряскають двері бічного входу: це хтось із баскетболістів зі спортивною сумкою в руках пішов у роздягальню. Під парадними дверима зустрілись на східцях містер Колдуел з містером Філіпсом, один високий, другий — малий, і обидва розігрують звичну сценку Альфонса з Гастоном — кому пройти в двері першому. Геллер нахиляється й згрібає у свій широченний совок сіру гору пилюки і пуху, розцвічену кількома клаптиками паперу. Скидає усе це в велику картонну коробку, що чекає тут-таки, на розі. І, виставивши швабру поперед себе, знову відчалює, зникає за рогом, шурх-ляп!
Він іде!!!
— Джордже, я чув, ти не найкраще себе почуваєш? — каже Філіпс до свого колеги. Він уражений, бачачи в тьмяному світлі біля спортивного стенда, як тому з кутика уст сочиться цівка крові. У Колдуела завжди є щось від недосконалості, від занедбаності, і це потай пригнічує Філіпса.
— Як коли,— відказує Колдуел,— Мене, Філе, одне гризе __ десь пачка квитків пропала. З 18001-го по 18145-й номер.
Філіпс замислився і, замислившись, робить — така в нього звичка — поривчастий крок убік, наче притоптує спушену землю на грядці.
— Це ж усього-на-всього папір,— каже він.
— Як і гроші,— відказує Колдуел.
Вигляд у нього при тім такий зболений, що Філіпс питає:
— А ти щось приймаєш?
У Колдуела стоїчно стискуються губи.
— Нічого зі мною не станеться, Філе. Он вчора ходив до лікаря, рентген робив.
Філіпс робить крок у протилежну сторону.
— І що? — Він дивиться на власні черевики, ніби перевіряє, чи шнурки не розв'язалися.
Щоб начисто заглушити багатозначність, яка вчувається у цьому надто лагідному для Філіпса голосі, Колдуел буквально криком кричить:
— Не знаю! Ніколи було дізнатися!
— Джордже. Можна мені сказати тобі, як другові?
— Давай. Ти інакше ніколи й не говорив.
— Є одна річ, котрої ти так і не навчився — дбати про себе. Ми вже, знаєш, не ті парубки, що були до війни; не личить нам поводити себе по-парубоцьки.
— А я, Філе, по-іншому й не вмію. Так і залишуся хлопчаком, поки мені очі не накриють.
Сміх у Філіпса трохи нервозний. Він почав працювати тут на рік раніше, і хоч їм чимало довелось пережити разом, Філіпс ніяк не міг позбутися відчуття, що він старший наставник Колдуела. Як і невиразної надії на те, що Колдуел, з його хаотичністю і шалапутством, витворить якесь чудо, принаймні скаже щось чудне і дивне, але життєво важливе.
— Ти чув про Аккі? — питає він.
їхній учень кінця тридцятих років — дуже статечний, дуже здібний, красень і спортсмен,— з тих, що утіхою вчительському серцю; таких в Олінджері колись було рясно, та тепер, при всезагальному занепаді людських чеснот, їх щораз менше і менше. "