— Чуєш, Пітере. Коли ти ото з татом стояв там проти світла, я, їй-бо, не сказав би, котрий з вас хто.
— Він вищий,— відрубує Пітер. Дедмен у ролі щирого душі-хлопця його не цікавить. Він відчуває, як, чим ближче до вечора, зріють у ньому солодкі розсипи зерен гріха. Він обертається — центром обертання є п'ять ваговитих доларів у кишені його штанів — і переможно кидає Майнорові:
— Дві булки з котлетами. Без соусу. А ще склянку вашого розведеного молока і п'ять монет для вашого шахрайського більярду.
Він іде назад у свою нішу й розкурює недопалок ментолової сигарети. Розперте гордощами горло обпікає полярною кригою, і він пишається на порожній сцені Май норової кав'ярні, певен, що очі всього світу звернені тільки на нього. Перед ним — цілий шмат дарованого йому дозвілля, дитячої мрії про свободу, і від цього серце повниться такою радістю, що б'ється удвічі швидше й от-от розірветься, забарвивши млисте повітря у колір троянди. Прости мене.
— Любчику. Може...?
— Мм?
— Може, краще не в кабінеті, а десь інде?
— Ні. Зимою нема де.
— Але ж нас побачили.
— Не нас — тебе побачили.
— Але він все зрозумів. По ньому було видно, що він усе зрозумів. І налякався не менше, ніж я.
— Колдуел міг зрозуміти, але знати не може.
— Ти йому довіряєш?
— Питання довіри між нами ніколи не стояло.
— А зараз?
— Я йому довіряю.
— А я думаю, не варто. Чи не можна його якось позбутися?
Він сміється від душі, чим збиває її з пантелику. Власний комізм, як завжди, вона усвідомлює не відразу.
— Ти переоцінюєш мою всемогутність. Цей чоловік вчителює п'ятнадцять літ. У нього є друзі. Є вислуга років.
— Але ж він професійно непридатний, правда?
Це йому не до вподоби,— йому завжди стає не по собі, коли вона робиться отакою норовистою і настирливою в його обіймах. Ця жіноча глупота має дивовижну здатність — щоразу розчаровувати його наново.
— Думаєш? Рівень професійної придатності не так-то й легко визначити. Уроки він проводить, а це найголовніше. Крім того, я можу на нього покластися. Це надійна людина.
— Чого це ти так обстаєш за нього? Він же може нас обох занапастити.
Він знову сміється.
— Ну-ну, пташечко. Людина не таке вже слабке створіння, її так легко не занапастиш.
Хоч ці її напади тривоги часом і неприємні, все ж близькість її діє на нього напрочуд заспокійливо, і в цьому стані душевного спокою слова витікають без найменшого зусилля думки, як стікає у діл рідина, як газ, що миттю заповнює порожнечу.
її тіло стає вугластим і войовничим в його обіймах.
— Він мені не подобається. З тою його дитячою усмішечкою.
— Просто біля нього ти почуваєш себе винною. Від цих несподіваних слів настирливість її м'якне.
— А що, ми повинні почувати себе винними? — Питання звучить і справді нерішуче.
— Неодмінно. Тільки потім.
Вона посміхається; від усмішки рот її робиться податливим, і, цілуючи її, він відчуває, що, нарешті, може змочити губи після безмірної, безкінечної спраги. Те, що поцілунки не тамують, а ще дужче розпалюють спрагу, що кожний поцілунок тягне за собою наступний, ще більш пристрасний, і тим самим затягує його у вир дедалі глибшої, дедалі сильнішої
жаги,_усе те не здається йому мукою, а радше типовим
виявом щедрого і невідворотного провидіння Природи.
В його щелепу вростає корінням дерево болю. Зажди-но, зажди! Кенні треба було вичекати трохи довше після новокаїну. Але робочий день кінчається, хлопець стомився і квапиться. Кенні був одним з перших Колдуелових учнів,— давно, ще в тридцятих роках. А зараз той самий хлопець, що лисіє на очах, уперся коліном у бильце крісла, щоб зручніше орудувати щипцями, які скрегочуть довкола зуба і кришать його, мов крейду, водночас намагаючись викрутити його з ясен. Колдуел боїться одного — що зуб під щипцями розсиплеться на друзки і далі сидітиме йому в голові голим, обідраним нервом. Біль і справді нечуваний: ціле дерево в рясному цвіті, і кожна квітка стріляє в бузково-блакитний простір фейєрверком сліпучих жовто-зелених іскорок. Він відкриває очі, не вірячи, що все те так довго тягнеться, і єдине, що бачить — це димчасто-рожевий, рішуче стиснутий рот лікаря, який дихає на нього пряною гвоздикою, губи трохи перекошені: безвольний рот. Хотів хлопець стати медиком, та здібностей забракло, от і пішов у зубодери. Колдуел здогадується: біль, що розростається у нього в голові — це наслідок його власної педагогічної неспроможності, невміння вселити в оцю неприкаяну душу чуйність і терпіння; і він приймає той біль, як кару. Дерево стає непроглядно гус гим: гілля і цвіт зливаються в єдиний срібний султан, конус, колону болю, що здіймається просто в небо, і в цоколь колони вмуровано його власний череп. Чисте, пронизливо чисте срібло без крихти — краплинки, йоти — домішок.
— Нарешті.— Кеннет Шроєр зітхає з полегшенням. Руки його тремтять, спина змокріла. Він показує Колдуелові за-тиснений у щипцях, такий жаданий для обох трофей. Колдуел, наче спухлий спросоння, з натугою зосереджує погляд і бачить невеличкий тупий уламок жовтої кістки в чорно-
8 8—133
коричневих крапинках, зіп'ятий на м'яких і рожевих кривих ніжках. Просто смішно, що отака дрібничка могла так люто опиратись.
— Сплюньте,— каже лікар.
Колдуел слухняно нахиляється над жовтою плювальницею, і струмінь крові вливається в мілку, як плівка, круговерть чистої води. Кров має оранжевий відтінок з брудними розводами слини. Відчуття чистого срібла розчиняється в повітрянім запамороченні. Страх і пригніченість щезли, випарувались крізь дірку в яснах. Зненацька його охоплює чудне почуття вдячності за все, що створено на світі — і за цю чисту лискучу чашу емальованої плювальниці, і за яскраву зігнуту трубочку, що пирскає в неї водою, і за схожу на хвіст комети плямку іржі, котру ця мініатюрна Харібда натерла у місці, де сила круговерті спадає; вдячності за ледь чутні запахи зуболікарського кабінету, за дзенькіт інструментів, що їх Кенні вкладає в стерилізатор, за радіо на полиці, що проціджує грім органної музики крізь свою тріскотняву. Диктор скандує співучим речитативом: "Я — люблю — таємниці!", і орган знову проривається виром самозабуття.