Однак годі когось лаяти, коли він мовчить. Наступну милю до Олінджера ми мовчали разом. Батько натискав на газ, тепер уже й справді панічно боячись спізнитися, і обминав цілі колони автомашин, заграбаставши центральну смугу. Іноді, коли шини трапляли в трамвайну колію, кермо вислизало йому з рук. Але, на щастя, ми встигали. Проминаючи афішу, на якій клуби "Ротарі", "Ківані", "Леви" і "Лосі" запрошували нас в Олінджер, батько сказав:
— Не журись, що він взнав про твою шкіру, Пітере. Він забуде. Це єдине, чого мене навчила школа: що б ти їм не розказував, вони все одно забудуть. Кожного дня дивлюся на ті порожні, тупі обличчя і мимоволі думаю про смерть. У цих головах після тебе й сліду не лишиться. Пригадую, раз, коли мій старий уже знав, що вмирає, він розплющив очі, глянув на маму, на нас з Альмою і каже: "Як ви гадаєте — мене навіки забудуть?" Я часто про це думав. Навіки забудуть! В устах священика це були страшні слова. Я ледь не зомлів зі страху.
Коли ми заїхали на шкільну стоянку, у двері втискувався останній гурт дітей. Дзвінок, мабуть, щойно продзвенів. Повертаючись, щоб вийти з машини й зібрати свої книжки, я мимохідь зиркнув на заднє сидіння.
— Тату! — вигукнув я.— Рукавиць нема!
Він уже відійшов був на кілька кроків, та тут обернувся, провів рукою в бородавках по голові, стягуючи свою синю шапку. Наелектризоване волосся відстовбурчилося.
— Гм! Невже той поцупив?
— Напевно. Там їх нема. Тільки мотузка і карта. Батько вділив цьому відкриттю не більше, як мить.
— Що ж,— сказав він,— йому вони потрібніше Бідолаха й сам, певно, не знав, що на нього найшло.
І попрямував далі, міряючи бетонну доріжку щедрими кроками. Прилаштовуючи по дорозі книжки, я ніяк не міг його наздогнати — відстань між нами все збільшувалась, а втрата рукавиць і те, як легко він зрікся дарунку, котрий коштував мені стільки грошей і зусиль, осіли важким, неприємним тягарем в тому місці, де я притискав книжки до живота. Мій батько був заготівником; він збирав купу речей, щоб потім розкидатися ними; мій одяг, їжа, мої розкішні мрії — все це я мав від нього, і вперше в житті його смерть — при всій її недосяжно-далекій, як зірки, неймовірності — здалася мені страшною, серйозною загрозою.
III
Хірон біг і біг, спізнюючись, уздовж рядів тамариску, лавра, тису й кермесових дубів. Під кедрами й сріблястими ^линами, чиї нерухомі верхівки розчинялись в олімпійській олакиті, буйні зарості суничних дерев, дикої груші, кизилу, самшиту й портулаку наповняли ліс запахом квітів, живиці та брості. Іноді лісова гущавина розступалася перед його квапливою ходою, і в цих рухливих печерах то тут, то там кольорово спалахували всипані цвітом гілки. Він сповільнив біг. Приглушені посвисти вітру, що супроводжували його високо піднесену голову, послабшали теж. Ці прогалини серед хащі — прохромлені дотиком цікавих молодих пагінців, пронизані частими краплями пташиних пісень (здавалось, вони зриваються з важкого, перенасиченого елементами піднебесся, бо декотрі дзвеніли, як вода, інші — як мідь чи срібло; були пісні, схожі на поліровані дерев'яні палички чи на холодні, зморщені язички полум'я),— прогалини ці нагадували йому рідні серцю печери, були близькі йому і вливали спокій у душу. Його допитливе учнівське око — бо хто ж такий учитель, як не учень, тільки дорослий? — витягло на світ сховані у підліску васильки, чемерицю, тирлич, молочай, багатоніжку, переступень, аконіт і морську цибулю. А серед безликого буйства трав вирізнило по формі пелюсток, листя, стебел та колючок іксію, перстач, солодку материнку й матіолу. Розпізнані ним рослини, здавалось, виструнчувались одна за одною, ніби салютуючи тріумфальному маршу героя. Чемериця чорна згубна для коней: Шафран росте краще, коли його притоптати. В пам'яті Хірона мимоволі зринали давним-давно здобуті знання, коли він вчився аптекарської справи. Із рослин, що звуться стрихнінними, одна викликає сон, інша — божевілля. Корінь першої з них, свіжовикопаний — білого кольору, а висушений — червоний, як кров. Другу дехто називає тріороном, а дехто — періттоном; три дванадцятих унцГі підносить настрій, подвійна щодо цієї доза викликає галюцинації, потрійна приведе до невиліковного божевілля. Ще більша — смертельна.
Чебрець росте лише там, куди сягають морські вітри. Викопувати його коріння треба стоячи лицем до вітру. Старі збирачі рослин твердили, що півонію слід викопувати затемна, бо якщо трапиш на очі дятлові, випаде тобі пряма кишка. Хірон лише зневажливо сміявся з цього забобону: його завданням було виводити людей з темноти. Аполлон і Діана обіцяли йому своє покровительство. Довкруг манд-^рагори слід тричі обвести по землі мечем, а зрізаючи корінь, стати лицем на захід. Бліді Хіронові губи під каштановими завитками бороди розтяглися в усмішку, коли на пам'ять прийшли всі оті мудровані застереження, на які він ніколи не зважав у своїх пошуках справді цілющого зілля. Що варто було знати про мандрагору — це те, що, підмішана в їжу, вона допомагає проти подагри, безсоння, бешихи й статевого безсилля. Корінь дикого огірка лікує білу проказу і коросту в овець. Листям самосилу, столоченим в оливковій оліі, перев'язують місця переломів і незагоєні болячки; плодами його очищують жовч. Багатоніжка має проносні властивості, а звіробій, що зберігає силу протягом двох сотень років,— / проносні, і блювотні. Найкраще зілля росте на сухих і холодних схилах, звернених на північ — на Евбеі; зілля з Еги й Телетріону теж має велику силу. Усякі пахучі зела, крім іриса, походять з Азії: касія, цинамон, кардамон, нард, стиракс, мирра, кріп. Отруйні ростуть у нас: чемериця, болиголов, пізньоцвіт, мак, аконіт. Молочай згубний для собак і свиней; хто хоче знати, чи хворий виживе, чи ні, хай натирає його сумішшю молочаю з олією й водою протягом трьох днів. Якщо він це витримає, значить, буде жити.
Десь угорі металево дзенькнула пташка, наче дала сигнал. "Хірон! Хірон!" — злинуло десь позаду, наздогнало його, вдаривши у вуха, і помчало вперед у своїм безтілеснім пориві радості туди, в кінець стежки, де на виході з печери світилося нерівними краями налите сонцем повітря.