Батькові було доволі сумно слухати все це.
— Собаки здебільшого незлобиві створіння,— сказав він перегодом.— Просто вони цікаві до всього, як от я. Я можу собі уявити, як вони мислять. У нас вдома є собака, то я в ній душі не чую. А жінка, так вона її просто обожнює.
— Але оту шавку я добряче вклав, кажу я вам,— цмокнув подорожній, ковтаючи слину.— А ти любиш собак, хлопчику? — звернувся він до мене.
— Пітер усіх любить,— відповів батько.— 3 такою доброю душею, як у нього, я й власні очі віддав би. Проте я можу вас зрозуміти, добродію,— коли собака підскочить отак поночі, та ще на незнайомій дорозі...
— А ще ніхто підвезти не хоче,— перебив чоловік.— Стоїш та й стоїш цілий день, аж кишки промерзають,— ви оце перші стали, а я вже з годину, як чекав.
Я завжди таких підвожу,— сказав батько.— Якби господь не дбав про дурнів, то і я був би зараз на вашому місці. То, кажете, ви — кухар?
— М-м-м... доводилось.
Скидаю капелюха. Ви — майстер!
У мені наче хробачок заворушився: ану ж, той чоловік почне підозрювати, що в мого батька не все гаразд з головою? Кортіло вибачитися перед цим незнайомцем, підлабузнитися до нього, пояснити! Просто він такий є, він любить незнайомих людей і його щось гризе всередині!
_ Та то мудрість невелика — тільки встигай мастити сковорідку.
Сказано це було вельми обачно.
— Неправда, добродію! — вигукнув батько.— Готувати їжу для когось — це справжнє мистецтво. Я б і за мільйон літ не навчився.
— Все то, братко, бридня собача,— вдарився у фамільярність подорожній.— Тим пройдам-трактирникам одне в голові — їм аби котлети тонші. Давай побільше жиру, поменше м'яса; і якби" ж то один гад отак мені казав — таких була сотня! В них бог один — долар, тільки за ним і вганяються. Господи, та я й у рот не візьму отої сечі негритянської, що вони її кавою називають!
Чим дужче розпалювався подорожній, тим більше марнів і мізернішав я; немилосердно свербіла шкіра.
— Я колись хотів бути аптекарем,— сказав йому батько.— Але як вийшов з коледжу, пісенька скінчилась. Мій старий лишив нам біблію і купу боргів. Та я не маю жалю до нього — бідолаха старався жити по-чесному. Дехто з моїх дітей — бо я шкільний вчитель — пішов у фармацевтичну школу, і з того, що вони розказують, бачу — мені для цього Діла клепок би не вистачило. Аптекарі — інтелігентний народ.
— А ти ким хочеш бути, хлопчику?
Моє бажання стати художником було для батька несподіванкою.
— Бідна дитина, він такий самий неприкаяний, як я. Йому б не в цих краях жити, а десь, де хоч трохи сонця. Із шкірою в нього біда.
Батько просто-таки здер з мене одяг, демонструючи мої сверблячі струпи. Кинувши засліплений люттю погляд на його профіль, я побачив обрис неприступної, голої скелі.
— Справді, хлопчику? Що ж воно в тебе таке?
— Шкіра в мене синюшна,— мовив я через силу.
— Це він так, жартує,— сказав батько.— Щодо цього, то він з біса молодець. Для нього нема кращого, як Флоріда; коли б ви були його батьком, а не я, він би вже давно був там.
— Я подамся туди тижнів так за два, за три,— сказав подорожній.
— Візьміть його з собою! — вигукнув батько.— Коли якась дитина варта ліпшої долі, то це він. Я вже все, відстрілявся. Пора йому поміняти старого предка на нового; а мені дорога на смітник.
Він згадав про смітник, бо ми порівнялися з величезним олтонським звалищем. Де-не-де на його нерівній строкатій поверхні дотлівали багаття. Все, що, з'їдене ржею і гниллю, обертається в прах для нового життя і, стаючи попелом, набирає дивовижних форм із рваним, перистим контуром, як у листків папороті. Кольорові клапті паперу маяли безліччю прапорців, прибиті до струнких стебел бур'яну вітерцем, що рівномірно дув з-над ріки. Ген і сама ріка, Біжучий Кінь: у чорній лакованій стрічці відбивається кобальтово-синій купол, що мовчазно похилився над нею. Циліндричні тіла газгольдерів, наче сірі слони, сторожать цегляний обрій міста — рожево-маренового, таємничого міста Олтона, що розкинулось у подолі пурпурово-зелених горбів. Чорною проріхою зяяла в небі вічнозелена вершина Олтонської гори. Мені затремтіла рука, наче в ній опинився пензель. Обіч шосе, поблискуючи сріблом, бігла залізнична колія; з'явилися забиті машинами заводські автостоянки, а шосе перейшло у приміську вулицю, що звивалась між автомобільних агентств, вкритих іржею павільйонів-закусочних та будинків під візерунчастими етернітовими дахами. Батько мовив:
_ Ось воно. Величезне і славне місто Олтон. Якби мені
хто в дитинстві сказав, що вмру в Олтоні, штат Пенсільванія, я б розсміявся йому в лице. Я й не чув про нього ніколи.
— Брудне місто,— озвався подорожній. А мені воно здавалось таким красивим.
Батько зупинився на перехресті сто двадцять другої і Ланкастерської доріг; горіло червоне світло. Праворуч від нас Ланкастерська дорога закінчувалась бетонним мостом через річку, за якою, власне, і починався Олтон. А ліворуч провадила три милі до Олінджера та ще дві — до Елі.
— Ну от,— сказав батько.— Доведеться висадити вас на мороз.
Чоловік відчинив дверцята. Від тієї миті, як батько доповів йому про мою шкіру, дух зальотництва, яким він заливав кабіну, трохи вивітрів. Та все одно, виходячи, він торкнувся моєї потилиці — може, ненароком. Опинившись на вулиці, бродяга міцно притулив свій згорток до грудей. Драглисте лице його знову ствердло.
— Приємно було побалакати з вами! — гукнув йому батько.
Той чмихнув:
— М-м-м-да.
Хряснули двері. Загорілося зелене світло. Серце в мене перестало калатати. Ми виїхали на Ланкастерську дорогу й помчали назустріч потокові машин, що прямували в Олтон. Крізь запорошене заднє вікно я дивився, як наш пасажир, схожий на розсильного з його таємничим пакунком, меншає на очах. Ось він перетворився на темну цятку біля в'їзду на міст, ковзнув догори, зник. А батько дуже звичайним тоном сказав:
Це був порядний чоловік.
В мені накипіло стільки їдкої злості, що я безжально постановив собі вичитувати йому до самої школи.
— Знаменито,— сказав я.— Просто знаменито. Тобі так жахливо ніколи, що я навіть поснідати не маю права, а потім ти підбираєш якогось паршивого волоцюгу, робиш ради нього гак у три милі, а він тобі й "дякую" не каже. Отепер ми вже точно запізнилися до школи. Я вже бачу, як Зіммерман зиркає на годинник, бігає по коридорах і думає, де ж ти запропастився. Ій-богу, тату,— гадаю, тобі б не завадило мати хоч трохи більше глузду, хоч вряди-годи. Що ти знаходиш в усіх цих волоцюгах? Може, це я винен, що народився на світ і тому ти не став волоцюгою? Флоріда! А ще сказав йому про мою шкіру. Це було дуже мило з твого боку, я вельми вдячний. Було б уже й зовсім скинути з мене сорочку, коли на те пішло. А може, заодно й показати йому мої коростяві ноги. І чого це ти вічно вибовкуєш кожному все, що можна і чого не можна? Кому воно треба? А нікому не треба. Єдине, що тому* ідіотові було треба, то це тлумити псів і сопіти мені в потилицю. Білі ганки в Балтіморі! О господи! Скажи мені, тату,— про що ти думаєш, коли плетеш отакі дурниці?