Ходючок і Сміхоша були приголомшені цим видовищем. Ходючок сказав:
— Не розумію. Навіщо вони вкрали Час?
— Хтозна… — жалібно зітхнула Сміхоша. Вона торкнулася Ходючкової руки: — А ми їх подужаємо?
Ходючок замислено поглянув на дівчинку і кивнув.
— От дивись, які в кого сили? У них — Фрусь, у нас — Умпарара. Так? Сміхоша підхопила:
— У них — Маєш, а в нас… А в нас Петрик-Ходючок! — І раптом тихенько і насмішливо запитала: — А ти подужаєш Маєша? Мені здається, що він сильний…
Ходючок ураз насупився. Дівчинка почервоніла і вигукнула:
— Ну от, уже й образився! Я кажу, що в них Бруднерський, а в нас Джулька й Пріся! А ще ми маємо… Феофеофанчика… Але це так, для краси. І шпачки — вони теж просто так, щоб було веселіше.
— Еге ж, повеселишся! Мабуть, буде бійка. — Ходючок закінчив задумливо і серйозно: — Ми повинні перемогти, у нас немає іншого виходу.
Умпарара вже наближався до околиці міста — обабіч проспекту потяглися будівельні майданчики й молоді деревця край шляху. Та ось він зупинився і сповістив:
— Це все. Тут роздоріжжя. Далі я дороги не знаю.
На край розчиненого вікна сіли шпаки і повідомили:
— Далі дороги не знаємо й ми.
— Чому? — спитала Сміхоша.
— Бо Фока Сильвестрів далі не подивився, — сказав Родивон.
Ходючок на те розчаровано мугикнув, а Пріся презирливо примружилася.
— Джулько, слід! — раптом закричала Сміхота. — Швиденько з машини — і бери слід Бруднерського й Маєша.
Такса вилетіла з машини, мов артилерійський снаряд. Сміхоша заляскала в долоні:
— Як же я не подумала відразу! Він же у нас такий вправний щуролов!
— Думати завжди дуже корисно, — мовив Ходючок.
Джулька старанно нюшив землю, робив петлі, зигзаги і вісімки і за кілька хвилин обстежив геть усе перехрестя. Після того підбіг до Умпарари і знічено проказав:
— Тут немає слідів пацюка і хлопчика. Це шосе. Тут тільки сліди гумових коліс. Ще зовсім не давно, о пів на десяту ранку, тут котилося безліч коліс!
— А зараз котра? — запитала Сміхоша.
Ходючок похмуро відказав:
— Зараз теж пів на десяту. Тепер завжди буде пів на десяту. Прісько! Вертайся назад!
Пріся, яка вийшла з машини разом із Джулькою, в їхній бік навіть не глянула. Вона, підкрадаючись, наближалася до довгої білої труби, що лежала на насипу край дороги.
А на віконці знову з’явилися шпаки. Вони сказали в один голос:
— Ми дивилися і нікого не побачили: ні тобі Бруднерського, ні тобі Фруся чи там ще кого. Все завмерло — і край!
Фока Сильвестрів повідомив:
— Тільки одна ластівка не завмерла — літає собі й літає, мов навіжена.
Родивон Сильвестрів додав:
— І ще дуже високо ми роздивилися крука Кирила. Він теж летів собі кудись та й летів.
Раптом Джулька здивовано сказав:
— Гляньте на Пріську! Що це з нею?
Пріся вже пролізла крізь трубу на насипу і тепер весь час кивала круглою своєю голівкою: вгору — вниз, вгору — вниз… Ходючок обережно підкрався до Прісі і присів поруч із нею. Підійшли діти, і кицька промимрила:
— Там вода…
Ходючок аж скрикнув від радості:
— Вода! Із труби весь час капотить вода!
— То й що? Чому Пріся кивала?
— Вона не кивала! Вона дивилася, як із труби весь час капають краплинки води: кап-кап, кив-кив!
— Ну? — прошепотіла Сміхоша.
— А те, що й вода не завмерла! Виходить, що вони тут проїхали, і вода увібрала в себе дещицю Часу, тому й капає!
Сміхоша сказала:
— Але ж тоді й оці мухи…
— І ота ластівка… — додав Фока. — І крук!
— Фоко і Родивоне! Негайно спитайте у ластівки, куди поїхав Фрусь!
— Я з нею балакав, — відповів Фока Сильвестрів. — Дохле діло.
— Це ж чому?
— Вона зовсім очманіла від голоду і нічого не тямить, їй якраз о пів на десяту треба було снідати, а чим? Я їй кажу: "Та ось же вони, комахи, висять у повітрі, їх і ловити не треба, їж собі од пуза!.." А ластівка каже: "Ми так не можемо. Ми ловимо тільки тих, що літають!" Он яке діло!
— А крук?
Шпаки сказали:
— Крук — дуже серйозний чоловік. До крука страшно.
— Але треба, — сказав Ходючок. — Ви вже якось постарайтеся.
Шпаки пересвиснулися між собою і відповіли:
— Зачекайте нас тут. Ми швиденько! — і подалися.
Умпарара заглушив мотор. Стало тихо.
5. Поради старого крука Кирила
Старий крук Кирило жив у дуплі старезного дуба, що на самій верхівці Козачої гори.
Зранку крук вполював собі ховрашка і політав трохи, щоб розім’яти крила, подивитися світу й показати себе.
По тому Кирило повернувся до свого дуба, всівся на товстезній гілляці і вдоволено заплющив очі.
День був погідний і теплий, сонце сходило завзято і швидко, а це начебто чомусь спинилося… Сьогодні він літав над містом і примітив сіренький горбатий автомобільчик: той викотився з міста і застрибав по купинах у лузі, затим помчав уздовж річки; крукові Кирилові здалося навіть, що з віконця тієї машини визирав здоровенний пацюк, і крукові ще тоді подумалося, що нині у полях стало мало мишей…
Крук Кирило куняв, сукав собі кволеньку думку, що раніше ніби й літо було тепліше, а зима суворіша, і кров у жилах текла хутчіше, а очі бачили зіркіше.
— Здрастуйте! — раптом почув він над головою, але вирішив, що це уві сні, і навіть не розплющив очей.
— Здрастуйте, дядьку Кириле! — почулося з Він глянув. На гілці сидів шпак. Крук Кирило дивився на шпака і мовчав. Фока Сильвестрів — то був він — теж мовчав, бо від страху забув, навіщо сюди з’явився.
Крук був старий, величезний, такий чорний, що аж синій, і пір’я його часом спалахувало, наче райдуга. Він мав могутній чорний дзьоб і високі чорні ноги з міцними кігтями. Все це приголомшувало шпака.
— Наше вам шануваннячко, круку Кириле! — почулося з-за спини.
Крук повернувся усім тулубом і побачив, що ззаду сидів той самий шпак.
— Скільки світу, стільки й дива, — сказав крук.
— Ого, ви так багато бачили у світі, що мудрішого за вас немає! — сказав Фока Сильвестрів з-за його спини, і крук повернувся до нього.
— Мені сто вісімдесят п’ять років, чотири місяці, один півмісяць і три доби.
Він сподівався, що шпак, почувши це, зомліє від поштивості й подиву, але з-за спини почулося:
— А скільки годин?
Крук заплющив очі й довго думав. Потім сказав:
— Метушливий лічить години, бо він не живе, а смикається. Мудрий же знає вік і рік, потім місяць і півмісяця, а ще — добу. Бо мудрий не смикається, а живе.