За днями проминають дні.
У кайданах за чередою
Блукає бранець, як у сні.
В печері, повній супокою.
Від спеки має певний схов;
А скоро місяць променистий
У темряві нічній зійшов,
Черкешенка в імлі росистій
Приносить бранцеві вино.
Кумис живлющий, мед пашистий
І білосніжнеє пшоно.
Очима й серцем розмовляє
Вона під місяцем блідим
І, повна ніжності без краю,
Вечерю поділяє з ним;
І ніжним голосом своїм
Співа про Грузію щасливу,
І пам'яті його чутливо
Чужі передає слова.
Любов їй серце огріва,
Вона уперше полюбила;
Та в нього пристрасть огнева
Давно в душі перегоріла.
Холодним серцем він не вмів
Кохання дівчини відчути —
Можливо, щастя сон забутий
Він пригадати вже не смів.
Не зразу молодість зів'яне
З її поривами для нас,
Хвилини радості неждані
Ми ще обнімемо не раз:
Та ви, небесні поривання,
Що перша нам дає любов,
Вражіння перші і останні,
Не прилітаєте ви знов.
Здавалось, бранець без надії
До днів безрадісних звикав.
Журбу неволі, буйні мрії
В душі глибокій він ховав.
Під співи птиць і шуми трав,
Блукаючи між скель печально,
Здіймав допитливий він зір
На снігові громади дальні
Рум'яних і блакитних гір.
Краси могутньої картини!
Престоли снігові кругом.
Очам здавались їх вершини
Хмар нерухомим ланцюгом;
Між ними велетнем двоглавим
З вінцем блискучо-крижаним
Ельбрус незмірний, величавий
Білів на небі голубім.
Коли, з глухим з'єднавшись гулом.
Предтеча бурі, грім гримів,
Як часто бранець над аулом
Нерушно на горі сидів!
В ногах його димились тучі,
В степу крутився пил летючий;
Уже олень між скель і трав
Притулку злякано шукав;
І з вітром, що летів в долини,
Зливався гордий крик орлиний;
Шум табунів, ревіння стад
У бурі й громі потопали...
З вогнями буйний дощ і град
На землю хмари посилали;
Здвигнувши брили кам’яні,
В землі проривши шлях широкий,
Стікали дощові потоки —
А бранець, в темній вишині,
Один, за хмарою важкою,
Чекав на сонце, над грозою,
Під бурі безпорадний гнів,
Під грому вдари ненастанні,
І слухом вітру завивання
В самотній радості ловив.
Та європейця всю увагу
Народ цей дивний притягав.
Він між горян спостерігав
Звичаї, віру їх, одвагу,
Любив життя їх простоту,
Гостинність їх, любов до броні,
Їх рухів вільних бистроту
І легкість ніг, і міць долоні;
І часто стежив бранця зір,
Коли черкес, в'юнкий, моторний,
Широким степом, синню гір,
В кошлатій шапці, в бурці чорній,
Вперед склонившись на коні,
В стремено спершися ногою,
Літав, як птах, у далині,
Себе привчаючи до бою.
І вабила його проста
Одежі ратна красота.
Черкес у зброї брязкотливій;
Він нею гордий і щасливий:
У добрім панцирі вояк,
При ньому лук і сагайдак,
Кинджал, аркан і шабля вірна,
Дбайливо гострена, добірна.
Все добре пригнано на нім,
Ніщо не дзвякне: піший, кінний,
Він лине в полі бойовім
Одважний, гордий, непоклінний,
Гроза недбалих козаків,
Його багатство — кінь гарячий
З гірських далеких табунів,
Товариш вірний і терплячий.
В печері чи в траві глухій
На жертву з ним хижак чекає,
І раптом, як стріла швидкий,
На мандрівця він налітає;
Зарані вирішений бій
Скінчить удар його могучий,
І жертву в тишині німій
Волочить вже аркан летючий.
І до ущелин рідних гір
Кінь уперед летить, як буря,
Все путь йому: болото, бір,
Гірські ущелини похмурі;
Кривавий слід за ним біжить,
І дзвін копит далеко чутно;
Ось перед ним потік шумить, —
Він крає хвилю каламутну,
Скрізь піна й бризки огняні, —
І, захлинаючись на дні,
В знемозі бранець смерті просить,
Щоб потонуть у млі німій...
Та кінь його, як вихор злий,
На берег пінявий виносить.
Або, вхопившись за пеньок,
Що в річку звалений грозою,
Коли покриє землю млою
Ніч і без місяця й зірок,
Черкес на віти і коріння
У тьмі навішує разом
Колчан, і бурку, й лук незмінний,
І щит, і панцир, і шолом,
І, кинувшись в потік бурхливий,
Пливе безмовно за пеньком,
Собі шукаючи поживи.
Навколо ніч. В обіймах мли
Несуть його прудкі вали
Вздовж темних берегів камінних,
Де на шпилях могил пустинних,
На спис обпершись, козаки
Зорять на чорний струм ріки.
Повз них пливе, повита млою,
Як грізна тінь, хижацька зброя...
Про що ж бо думає козак?
Чи згадує колишні битви,
На смертнім полі свій бівак,
Полків натомлених молитви,
Отчизни даль?.. Лукавий сон?
Прощайте, ниви і станиці,
І дім батьків, і тихий Дон,
Війна й дівчата-чарівниці!
Пристав до берега хижак,
Стріла виходить із колчана —
Дзвенить — і падає козак
У тьму з кривавого кургана.
Коли ж у батьківськім житлі
Сидить черкес в родиннім колі,
І виє буря в чорній млі,
І гасне світлий жар поволі;
І, прудко скочивши з коня,
Натомлений в путі тривожній,
До нього зайде подорожній
І тихо сяде до вогня —
Тоді з усмішкою ясною
Хазяїн радісно встає
І гостю доброю рукою
Чихир гостинно подає.
А потім гостя в саклі димній
Покриє бурка тінню крил,
І він уранці, повний сил,
Покине притулок гостинний.
А в день байрану шумно так
Зберуться юнаки юрбою,
І гра замінюється грою;
То, взявши повний сагайдак,
Завзятці стрілами дзвінкими
Збивають із-під хмар орлів;
То з вишини крутих горбів
Рядами рівними й густими
На даний знак усі впадуть
І мчать, як лані, по долині,
Непереможні і невпинні,
І пил од ніг вкрива їм путь.