— Щоб, розтерзавши її, проковтнути шматочками. Без води ставкова черепаха цього зробити не може. Ого, та тут черепах багато! Гляньте, що вони виробляють!
Посеред озерця збурилася вода, й на поверхню випірнула черепаха, а потім риба.
— Вони що, б'ються? — здивувався Олег.
— То — смертельний поєдинок. Черепаха напала на лина.
— Так він же великий!
— Черепаха прокушує рибі черево й чекає, поки та знесилиться.
Лин знову з'явився на поверхні. Діти закричали, щоб сполохати черепаху. Коли хвилі розійшлися, все заспокоїлося.
— Будемо ловити рибу? — перепитав учений.
— Якось не хочеться,— відказав Олег.— Може, іншим разом, га?
Знову попали у зарості ліщини. То там, то сям виднілися горіхи.
— Добрий урожай буде! Ви сюди ходите, Пилипку, по горішки?
— Усім класом. Назбируємо їх по кілька мішків.
— На всю зиму вистачає? — позаздрила Віроиька.
— Та ти що! Ми в лісництво їх здаємо! А на зароблені гроші влітку їздимо на екскурсії. Минулого року, приміром, були в Асканії-Нова, а цього разу до Москви збираємося.
— Анатолію Борисовичу,— покликав із-за куща їгорьок,— погляньте, скільки тут жабенят на кущі зібралося!
— Це не жабенята, а дорослі жаби. їх називають древесницями, або ще зеленухами. Вони вміють прудко лазити по деревах і присмоктуватися до їхніх листочків. Цікаво, що колір зеленухи дуже мінливий. Звичайно вони бувають зверху ясно-зелені, під колір листя, а знизу сріблясто-білі. Ці кольори розмежовані, придивіться, чорною смужкою з жовтою оторочкою. Після того як древесниця полиняє, а це відбувається що два тижні, вона стає попелясто-блакитною, потім блакитно-зеленою, а тоді знову набуває кольору листя.
— Анатолію Борисовичу,— озвався Пилипко,— а зеленухи увесь час на деревах живуть?
— Влітку, як гарна днина, вони сидять, вичікуючи здобич, на листках; у дощ ховаються; коли негода триває довго, залазять у воду. Як надходять холоди, зеленухи зариваються у мул і засинають на всю зиму. Прокидаються навесні раніше од усіх жаб.
— А як їм вдається так добре лазити по деревах?
— Присоски, що на лапках, допомагають. Еге,— глянув на годинник Анатолій Борисович,— з такими допитливими натуралістами, як ви, довго будемо добиратися до перекату. Як ти думаєш, Пилипку, сьогодні встигнемо туди?
— Мабуть, ні. Ще довго йти треба.
— Тоді, друзі, заночуємо тут. Вода недалеко, курені зробимо з гілок.
— Ой, Анатолію Борисовичу,-— затурбувався Пилипко.— я ж обіцяв увечері вдома бути!
— Не журися, хлопче, коли ти спав, я був у дідуся і домовився, що протримаємо тебе стільки, скільки знадобиться для справи.
— Ох, і заздритимуть мені Ромця й Павло!
ВЕГЕТАРІАНЦІ
Салат з кульбаби. Планарія. Цвіт папороті. Паляниці з німфеї
— Татку,— промовила Віра,— ми ж їсти не брали з собою...
— У лісі, дочко, з голоду не пропадемо!
— Анатолію Борисовичу, може, кабана вистежимо, у вас же рушниця є! — загорілися очі в їгорька.
— Ну хто ж кабана б'є без ліцензії, та ще й улітку! Я вас збираюся, друзі, перевести на вегетаріанське харчування!..
Знову підійшли до озера. У тому місці в нього впадав невеличкий струмок, і вода була чиста-чиста. Неподалік росли лілеї. Анатолій Борисович довгою палицею підчепив одну з них і потяг з води довжелезне, вкрите темними плямами кореневище. Вчений мало не впав у воду, бо кореневище відірвалося, в руках у нього залишився тільки великий листок німфеї.
— Погляньте, друзі, який він гарний: росте у воді, а завжди сухий. І знаєте чому?
— Бо зверху вкритий восковим нальотом!
— Правильно, Олег. А знаєш, чим іще цікавий листок лілеї? Дай-но сюди ніж!
Анатолій Борисович відрізав кінчик черешка, занурив листок у воду і подув через отвір. На листку з'явилося безліч крапельок повітря.
— На поверхні цього листка мільйони дрібних отворів, крізь них і проходить повітря. У листку лілеї його завжди багато, тому-то він ніколи не тоне.
Анатолій Борисович кинув листок у воду, і той поволі поплив.
— Однак нам треба-таки дістати кореневище. Спробуємо цим сучком,— знову підважив рослину.
Цього разу спроба вдалася.
— У кореневищі німфеї майже п'ятдесят відсотків білка і двадцять — цукру. Можна спекти смачні млинці. Та це — пізніше.
Гострим мисливським ножем Анатолій Борисович обчистив кореневище, розділив його на тоненькі смужки.
— Покладіть їх, хлопці, на сонці, нехай сушаться. А ми ще щось їстівне пошукаємо. Цю красуню знаєте? — показав струнку рослину з довгим, немов у жита, тільки значно більшим листям та коричневими оксамитовими качалочками.
— Авжеж, знаємо, це рогоза, її пагони їсти можна!
— Поласуємо,— стрибнув у воду Пилипко,— тобі,Ігорьку, як меншому, першому дам!
— Чекай-чекай, Пилипку,—зупинив його вчений.— Рослини, що ростуть у воді або поблизу неї, їсти сирими не можна, адже до них легко потрапляють личинки паразитів. Тому-то молоді пагони рогози, хоч які вони смачні, доведеться відварити. До речі, кореневище рогози також тягніть на берег, у ньому багато крохмалю, цукру й білкових речовин. Почистимо, висушимо, перетремо на борошно.
— Уявляю, які то будуть млинці! — чмихнула Віра.
— Це ти даремно, доню. Колись у Астрахані з рогозового борошна пекли не лише хліб, а й смачні пряники. Пилипку, й тростини не обминай. Молоді пагони зваримо...
— Анатолію Борисовичу, тут горіхи якісь ростуть у воді, рогаті такі.
— То, Пилипку, чилім. Горіхи дуже поживні, однак у наших краях ця рослинка зараз зустрічається дуже рідко, ти її не чіпай — нехай росте. А ось,— перевернув учений камінець, що лежав у воді.— хижа планарія.
Діти ледь розгледіли маленького зеленуватого черв'ячка.
— Теж мені хижак! — пирхнула Віра.— Крокодил!
— Зовнішність іноді зрадлива,— зауважив Анатолій Борисович.— Планарія ховається під камінням, між листям очерету або на нижньому боці листя водяної лілеї. Нападає на дрібних тварин, приміром, рачків, відриває од них шматочки і ковтає їх.
Анатолій Борисович знайшов невеличку калюжу з піщаним дном, посадив туди равлика й, коли вода в калюжі встоялася, кинув туди планарію. Черв'ячок завмер, потім підняв передній кінець тіла.
— Там у нього чутливі щупальця,— пояснив учений.
Відчувши здобич, планарія підповзла до равлика, який висунувся з мушлі, залізла на нього й добралася до тіла. Мить — і равлик сховався у мушлю.