Крихітний глохідій сновигає у водоймі, поки на його шляху не трапиться риба — харіус, окунь тощо. Тоді він чіпляється до їхніх плавника або зябер і оточує себе оболонкою, так званою цистою. Майбутнє глохідія забезпечене: паразит швидко розвивається за рахунок риби. Через два місяці, набувши всіх ознак дорослого молюска, відчіплюється від риби і падає на дно. Мандрівки завершені, розпочинається звичайне для молюсків життя.
Ну, либонь, на сьогодні досить науково-популярних лекцій. Що робитимете зараз?
— Підемо на катамарані вгору по річці — хочемо нанести на карту місця, де б могли жити перлові скойки.
— Молодці! Тільки уважно й без поспіху обстежте ті ділянки, а до колекції беріть не лише черепашки маргаритіфери, а й інших молюсків, і не забудьте зазначити місця, де їх братимете. Це дуже важливо!
— Гаразд. Татку, я приготую бутерброди, й ми пообідаємо в дорозі.
— Добре. Тільки візьміть ще й казанок, пшона, картоплі, солі — юшку зварите.
Мотор завівся одразу. За кермом сидів Ігор, а Олег з Віронькою розклали карту й уважно розглядали дно річки.
— Глуши мотор, братику,— скомандував Олег.— Поглянь, Віронько, яка глибина, і дно непогане — пісок з камінням. До того ж і молюсків усяких чимало. Нанесемо на карту?
— Обов'язково.— Віронька відшукала на карті вигин річки і синім олівцем поставила хрестик.— Пливімо далі!
Додому повернулися під вечір. Анатолій Борисович, побачивши, що продукти цілі, здогадався — діти не варили юшки,— І розсердився. Але, ознайомившись із наслідками їхньої роботи, похвалив. Потім звелів:
— А зараз — вечеряти! І спати. В експедиції закон: вставати разом із сонцем.
СЛІДИ ВЕДУТЬ ДО СУНИЧКИ
Знайомство з сільськими хлопцями. Шлях перепинили пороги. Знахідка віку? Непередбачена зупинка
Хлоп'як руйнував гнізда. Великим заступом з розгону нівечив крутий берег, на якому поселилися щурки. Брили землі скочувалися аж до води, над ними носилися пташки. Деякі майже черкали крильми руду вигорілу чуприну руйнівника, але той не зважав і копав, намагаючись добратися до кінців нірок.
— Що ти робиш? — Віронька вихопила в нього заступ. Хлопець нарешті розігнувся, витер з чола піт.
— Хіба не бачите? Добираюся до гнізд! — заблимав вигорілими віями.
— Навіщо?
— Хочу повикидати яйця, а пташенят потопити. Не дають жити нашим бджолам ці птахи,— і знову взявся до роботи. — — І ти справді думаєш, що щурки — вороги вашої пасіки?
— Аякже. Сам бачив — хапають бджіл. А взагалі, яке вам до цього діло? Ідіть собі, бо хлопців покличу!.. — однак, побачивши Юнту, замовк.
— Потрібні їм твої бджоли! — не звертаючи уваги на погрозу, заговорив Олег.— Вони більше мошкарою, комахами шкідливими живляться, ґедзями, наприклад. Та ще й хапають заклятих ворогів бджіл — бджолиних вовків і шершнів, які теж завдають чималих збитків бджільництву. Знищиш гнізда пташок, полетять вони звідси, тоді побачиш, якого ти лиха накоїв.
— Та хіба ж я знав? — знітився хлопець.— Коли так,— витяг він із землі заступ,— нехай собі живуть. Ходімо, я вас медом пригощу, учора качали...— сказав примирливо.
— Спасибі, нам ніколи,— відмовилася Віра.— А ти не чіпай пташок, бо вони друзі наші, а не вороги.
Хлопець кивнув головою, і невдовзі його руда чуприна зникла за кущами.
Над гніздами іще тривожно літали щурки.
Діти вже сідали в катамаран, коли до них наблизилися троє хлопців. Серед них був і новий знайомий.
— Дід ось меду вам передав,— рудий простяг Віронці горнятко,— та й налаяв, що я тих щурок зачепив. Запрошував вас на пасіку...
Віра подякувала хлопцям за мед.
— Приходьте й ви до нас увечері у гості. А як вас звати?
— Мене — Роман,— подав усім по черзі руку меткий білявий хлоп'як.— А це — Павло,— вказав на присадкуватого, кремезного.
— А тебе ж як звати, губителю природи? — усміхнулася Віра до рудого.
— Пилипко! А ми знаємо — ви з експедиції. Павло учора вас бачив біля наметів. Що ви робите тут?
— Ви у який клас перейшли? — взяла у свої руки ініціативу Віра.
— У восьмий, а що?
— Тоді, мабуть, знаєте про молюсків, у тілі яких зароджуються коштовні перлини?
— Так то ж у морських,— гмикнув Павло,— а наші хіба що качкам па їжу годяться.
— Отож-бо й воно, хлопці, що у вашій річці жили колись молюски, яких називають перловими скойками. У їхніх тілах теж зароджувалися коштовні перлини.
— Віра правду каже,— підтвердив Олег,— ось ми й шукаємо цих молюсків. Якщо вдасться знайти — оголосять ці місця заповідними, а через деякий час знову перлових скойок буде багато.
— Цікаво! Ми б теж допомагали вам, але у нас коні й пасіка...
— А ви що, коней пасете? — зрадів Ігор.
— Пасемо, бодай їм!..
— А проїхати на коні дозволите?
— Приходь, хоч цілий день їздитимеш!
— Олежику, відпустиш?
— Почекай, Ігорю. Я ось що хочу запитати у вас, хлопці. Вам ніколи не доводилося бачити на березі річки великих товстостінних черепашок?
— Тут — ні. А ось трохи вище, де впадає Суничка, бачили. Ми їх у школу приносили, й учителька говорила, що то якісь викопні мушлі.
— Ви б не могли показати те місце?
— А чого ж. Попросимо дідуся, щоб за кіньми подивився, і за півгодини тут будемо. А ваш човен витримає усіх?
— Звичайно! То ми чекаємо!
Невдовзі хлопці повернулися.
— На півдня дідусь відпустив,— радісно повідомив Пилипко.— А ще казав — ті молюски, яких ви шукаєте, справді жили у нашій річці. Тут до революції німець якийсь побудував було невеличку фабрику, виготовляли на ній ґудзики з черепашок. А пізніше стали годувати молюсками качок та свиней. І ще казав дідусь, якщо ми знайдемо бодай небагато молюсків, щоб одного собі взяли. Ними добре лікувати коням очі...
Нові знайомі по черзі сідали за кермо катамарана, а Віронька з хлопцями всю дорогу оглядали дно річки, однак нічого цікавого не побачили.
— Ось і Суничка,-— показав рукою Пилипко.
Гирло Сунички було видно здалеку. Величезні камені утворювали поріг, і вода між ними вирувала, пінилась.
— Такі пороги навіть катамарану не під силу! — сказав Олег і причалив до берега.
Діти вилізли з човна, прив'язали його і рушили вгору вздовж Сунички.
— Ось вони, ваші перлові скойки, чи як їх там!
Віронька й Олег кинулися до берега, вкритого різними черепашками. Яких тут тільки не було: І великих і малих, і товстих і тоненьких, і круглих і довгастих...