Кармелюк

Страница 7 из 9

Вовчок Марко

Жодної полегкості, жодної зміни не робилося, тільки що погода все холодшала, осінні морози пали — вечори й ранки стали морозити; — усі люди вже загорнулися в кожухи, усюди в печі запалили по хатах — і малая дівчинка хутче та хутче бігла ввечері до хижки, а ранком на своє місце на великому камені проти темниці, а стара вже не мала сили кроку перейти, не спираючись на молоду невістку.

Усі вони знали, який суд буде, і тільки дожидали того дня, коли скінчиться. Прийшов день той ясний, холодний, сніжок потроху порошив,— коли відчинилася темниця і, глухо брязкаючи кайданами, почали виходити злочинці, пара по парі. На плацу зібралась купка людей, дві якісь жінки плакали, виглядаючи своїх поміж парами в кайданах. Яково лихих, розпачливих голів пройшло поміж тими парами.

От Кармель. Хто має з ким попрощатися, позволили попроїдати. Карамелева мати впала, побачивши його; жінка його з дочкою були коло його зовсім напоготові за ним іти в далеку дорогу, та Кармель, попрощавшися з ненькою, став прощатися й з жінкою, й з дочкою і щось тихенько промовляти. Жінка спахнула на лиці, почувши його слово, як від непривіденного жалю, а дочка скликнула: "Ми тебе не хочемо кидати, тату!" двічі чи тричі, а далі, обхопивши батька закованого ручечками, заплакала.

Тим часом пронеслося поміж купою: "Кармелюк! Кармелюк! Се Кармелюк! Де він? От він!" — і ціла купа, наче хвиля морська, порушалася и колисалася.

Казано рушати зсильним, і рушили. Купа людей бігла за ними, проводила їх за місто далеко на шлях, і купа усе прибільшалася, усе голосніш чулося: "Кармелюк! Кармелюк!" Кидано гроші з усіх боків, посилано услід: "Помагай біг!" Вели мати за Кармелем, йшли жінка з дочкою коло його. Коли ж казано усій купі завернутися.

— Умру я… хутенько вмру! — промовила стара мати, ледве дихаючи, а дочка мала, цілуючи й милуючи тата, скликнула:

— Коли б же із тобою йти!

— Усе буде, як кажеш,— промовила вірна, віддана дружина.

— Сподіваймося на ліпші часи! — промовив Кармель.

— Рушать! Рушать! — і рушили.

Усе далій та далій. Вже не чути глухого брязкання від кайданів. Ледве вже постаті мріють. От і зовсім зникли — тільки дерева при шляху вирізувалися на ясному небові з того краю, кудою зникли.

Стару матір вели люди, молода жінка несла дочку плачучу, купа уся посувала, жалкуючи, судячи та радячи… Того ж дня виїхав возик з міста у Кармелеве село і повіз туди додому його сім’ю. Знов засвітилося в його хаті ввечері, і всі там, сумуючи, не розлучалися з ним у думці, проводили його душею незнакомим шляхом у незнану зсилку.

VII

Минув рік по тому. Стара мати, як пообіцяла хутенько вмерти, так і вмерла, і навесні її могилка вже травою заросла густо й високо.

У хаті жила Кармелева дружина з дочкою. Колись, хутенько після того, як Кармеля зіслали, сусіда, гладячи по голівці його дочку малу, любенько спитала: "Що ви поробляєте з мамою, маленька?" А маленька одказала їй:"Дожидаємо!" — бо вона дожидала. Казав Кармель дожидати його, зістатися вдома: "Легш визволюся й повернуся сам".— "Буде, як кажеш",— на те одказала вірна дружина й на все згодилася. Далі вже мала дочка підросла, навчилася ошамненько у мові поводитись — ніхто вже не чув, що вони дожидають Кармеля, та вони дожидали його. Дожидали щодня, кожної ночі. кожної години. Дожидали удосвіта, і ранком, і вдень, і ввечері, й опівночі — од зоряниці до зоряниці, від ночі до ночі усе дожидали. І минали їм такечки години, дні, тижні й місяці. Удень праця, робота, клопіт і все тая сподіванка й дожидання, ввечері відпочинок і все тая сподіванка і дожидання. Удень часом сусіда увіходила до їх, і денний гук, і гомін, і клопіт і їх трохи поїдав собою, а ввечері, як усе втихало й не знімалося жодного округи поруху, мати з дочкою тихенько сиділи, засвітивши в хаті, наче на привітання. Дочка малая не бралась до іграшок — любила вона з ненькою розмовляти та часом співала маленьким голосочком батькові пісні, і як вже старалася мала виспівувати краще — так старалася маленька, що личенько починало палати, сердечко колотитися, і вся сама маленька трепехалася. Мамині очі дивились на неї й руки простягалися — брала її мати до себе й пригортала — маленькі рученятка обіймалися коло маминої шиї, і такеньки довгенько-довгенько вони зоставалися, довгенько — часом до глухої ночі.

Пізно-пізно! Ніч вже минає, світло згасає, дитинку, що не радилася лягти у постільку, зможе сон коло неньки, і молода Кармелиха у досмертній тузі та печалі затулить личенько білими руками.

І такеньки час минав, та минав, та минав; а вони дожидали, та дожидали,та дожидали.

Одного вечора сиділи вони у хаті, засвітивши світло, як завсіди, й думали усе тії ж думки, й сподівалися усе тими ж сподіванками. Котрого вже то вечора, у котрий-то вже раз дочка мала промовляла: "Може, сьогодні" до неньки; обойко вони сиділи тутеньки.

Коли ж хатні двері відчинилися, і він, дожиданий, уявивсь поперед ними!. Боже-світе! Боже-світе!

На другий день у селі усе прокидалося й сповнялося село спокійним, щоденним гомоном, і сонечко ясненько зіходило, і, як перш, виходила уранці на роботу Кармелиха молода, так і тепер вийшла вона. Вийшла й подивилася округи, подивилась — начеб усе округи змінилося, та як заплаче сильненько, як заридає! Не з жалю, бо як дочка мала кинулася до неї, вона ж благенько такеньки всміхнулася, як споглянула — так же бо променіло з очей хороших — відрада сама!

Хутенько потім Кармелиха спродала хату свою, попрощалася з усіма й покинула село з дочкою.

Чули від неї люди, що, може, побереться вона до блигомого міста і там оселиться, теж, може, і дочапає аж до самого Києва; напевне ніхто не знав, кудою вона побралася, ані де вона пристала на життя.

Правда, плескав хтось-десь-щось, нібито бачили молоду Кармелиху з малою дочкою у хуторі далекому, глухому, де вона заробляла; друга знов віда така була, що вона у місті ходила на поденщину. Усі, хто знав її, жалкували молоду, тиху молодицю й її дочку малу, згадуючи їх перший талан та балакаючи про біду їх теперішню, сучасну, що й лихо і вбожество разом спостигло, бо з того часу, як лихо скоїлося, вони втратилися багато та, може, теж і не так, як колись, дбали добре та піклувались щиро…