—— Спасибі, спасибі, друже...—пробурмотів зворушеним голосом маршалок, обіймаючи Янчевського.— Але я завжди готовий... життя за шляхетство й вітчизну... тільки допоможи мені сховати дружину в безпечне місце... її... її... вона не знесе...
— Я відповідаю своїм життям за життя нашої крулеви. Але нам треба з’єднатися всім, закликавши до того й вірних слуг, вистежити негайно лігво проклятого пса, оточити його з усіх боків і влаштувати знамениту облаву! Судячи з розг повіді панського економа, видно, що в шельми немає ще ні грошей, ні людей, а тому, якщо ми не будемо гаяти ні години й одразу приступимо до діла, то, ручуся своєю честю, через тиждень диявол знову буде в моїх руках!
— О, так, так! Ти не тільки Демосфен, а й Соломон наш! — захоплено вигукнув маршалок.—Але не будемо
баритися,-— додав він, боязко озираючись по боках.— До Вишеньок верстов вісім... Смеркає...
— Так, так,— поквапно погодився Янчевський і, підвівшись з місця, запропонував руку Розалії.
Панство попрямувало до екіпажа; матушка, низько вклоняючись, пішла за ними.
Олеся зосталася в садку. Бурхливу радість, яка охопила її, замінив смертельний жах.
Врятувати! Врятувати, що б там не було! Попередити! — Ця полум’яна думка охопила вмить всю її істоту.
Так, так... не гаючи часу, сповістити про небезпеку... про пастку, яку затівають...—зашептала вголос дівчина, стискуючи до болю руки.— Але як сповістити? Куди сповістити?..
Олеся похолонула. Вона підняла голову і з жахом оглянулася довкола,— ніби сподіваючись знайти в околишній природі відповідь па нерозв’язне, страшне питания, яке нараз постало перед нею.
Кругом було тихо й безгомінно.
Глибокий стогін вирвався з грудей Олесі, і, гамуючи ридання, вона впала обличчям у траву...
Хвилину простояв Кармелюк, вагаючись, одну хвилину, але вона здалась' йому вічністю... Екіпаж стояв усе ще коло воріт, Янчевський несамовито лаявся й доводив своєму фурманові, що він, Фабіан, і дурний, і лінивий, і єхидний, як гадюка, що його, підлого хлопа, слід отут же одшмагати, та так, щоб усю шкуру спустити... Янчевський своєю польською мовою хотів переконати фурмана в справедливості цього заходу, але той уперто мовчав і, як видно, не погоджувався з думкою свого пана, а пан шаленів ще дужче. Цікава челядь судді збігалася звідусюди на крик пана пре-зуса, і, поскидавши шапки, зупинялася на пристойній відстані... Проминути цей строкатий гурт не було ніякої можливості. Треба було йти просто мало не на самого Янчевського, який стояв коло хвіртки, і йти при повному місячному освітленні. Голос судді: "Дозвольте, пане, я вас
і познайомлю",— вивів Кармелюка з оціпенілості й примусив кинутися в самий вогонь. Насунувши на чоло капелюха й звівши комір плаща, Кармелюк подався вперед, ніби не дочувши слів судді; на щастя, Янчевський у цю мить старанно оглядав вісь і не звернув уваги на пана, що проходив • мимо".
Коли ж гладкий суддя, засапавшись, близько підійшов до Янчевського, то поважного гостя, якого він хотів представити, не було вже видно...
Суддя поспішив одвести Демосфена до свого кабінету; там зустріла його й дружина судді, пані Агата; в легкому, ефірному вбранні, в локонах і в піднятій на високий гребінь зачісці вона була пікантна й приваблива. Янчевський, побачивши її, розм’як і підлетів до ручки.
— Я на пана сердита! — простягла руку суддиха, відкинувши голову назад.
— О горе! Чим я міг прогнівити пишну королеву?
— Яка я королева? Ей пане, не лукав! — засміялася Агата й посварилася на Янчевського пальцем.
— Правда, пшепрашам! — буцім злякано схаменувся Демосфен.— Не королева, а богиня... Присягаюся цілим Олімпом! Зевс при пані Агаті й не подивився б на Кліо...
— А пан, коли б він був Зевсом? — примружила очиці Агата.
— Розігнав би усіх німф і богинь...
— І навіть Данаю? — підкреслила вона.— Правда, на землі вона носить ім’я, подібне до рози44...
Янчевський почервонів, але за хвилину оговтався й відповів жартівливо:
— Роза, пані, прекрасна квітка, хоча й з колючками, і це не новина, але щоб лілія мала приховані колючки,— то це дивовижно.
— А пан хотів би, щоб усі квітки не мали колючок?
— Натурально!
— Та годі вам жартувати,— перервав, нарешті, словесну баталію суддя.— Справа серйозна... навіть можна сказати — надзвичайної важливості... то не до жартів. Ось папір про цього гаспида Кармелюка! Я пана презуса повідомив позавчора і ще вчора чекав йогомосць... та аж ось на превелику силу... Де пан був?
Янчевський на хвильку зніяковів.
— Почувши цю новину,— почав він,— я теж мусив ужити деяких заходів... сповістити деяких людей про потребу обережності.
— Даю слово,— зареготала Агата,— що пан був у маршалка' й повідомив пані маршалкову, стиснувши серце, п’янку радість.
Щоки Янчевського густо почервоніли; очі його заіскрилися.
— Пані помилилася,—злісно кинув він.—У панства Фіг-нер я не був, а був у пана Пігловського,— це primo, a se-eundo — звістка про появу розбійника не може бути радісною.
— Панство Фігнер гостювало, я знаю, якраз у цей час у пана Пігловського,— це primo, a secundo...— протягла Агата й, заглянувши близько в очі панові Янчевському, розреготалася і втекла.
— Пустунка,— мовив добродушно суддя.
—■ Гм... так... Але з роздвоєним язичком,— додав чи то жартівливо, чи то ущипливо Янчевський.
Суддя поморщився й поспішив змінити тему розмови.
— Поговорімо краще про Кармелюка, а то гості нам перешкодять... У мене ж сьогодні дябелка...
— О! Це, либонь, принадніше, аніж пересуди про пса...
— Принадніше, якщо не боїшся, що ззаду тебе схоплять за литки.
— Стриножимо звіра! — хвалькувато вигукнув Янчев-ський.— Я маю певні вісті, що він тут, поблизу, ховається в нетрищах. Поставимо пастку й піймаємо... Раз уже він був у моїх руках, то і вдруге не вислизне!
— Але де його шукати? ' ’ . ■
— Треба обнишпорити всі найближчі ліси й зробити це негайно, поки він не встиг ще набрати банди... Я пропоную, пане суддя, влаштувати громадську облаву,— всім вирушити!
— Ну, куди мені?! — відгукнувся з крісла поблідлий суддя.
— Чому ж? — заперечив презус.— Маршалок наш не худіший за пана суддю, а піде... Але передусім ось що: треба сповістити всіх сусідніх панів, економів, посесорів і дозорців про Кармелюка й зажадати, щоб вони пильно оглядали