Ляснула пуга в звичній руці Оииська; коні дружно підхопили, і пишний панський повіз загойдався й стрілою полетів на гору...
Літинський суддя Йозеф Сливинський, розповнілий за останній час до надмірності, сидів у своєму кабінеті, як видно, дуже стурбований: вже саме те, що він не спав роздягнутий у ліжку,— а час був пообідній,— показувало, що якась незвичайна тривога вибила його із звичної колії життя... Нащо вже більше? Він навіть забув змінити незручний мундир на м’який халат, сидів у глибокому вольтерівському кріслі з високою спинкою, з приробленими з обох боків до неї закругленими підголовниками, сидів зігнувшись, а не спочивав, як завжди, у напівдрімоті, відхилившись назад. Лиса голова Сливинського з широкими складками на потилиці тонула тепер у стоячому комірі мундира; в зубах судді стирчав довгий чубук давно згаслої люльки, перед ним лежав якийсь папір, від якого він не одривав очей. Зрощені широкі брови були насуплені, заплилі жиром очі злобно витріщалися, та й взагалі роздуті ніздрі й схудле обличчя його нагадували розлюченого бегемота. Суддя со-пів, віддихувався, час від часу хапав цього папера, перечитував його, знову клав поперед себе і хриплим голосом вигукував лайливі фрази:
— Лайдак, шельма! Не може бути!.. Але з полку папір... Які заходи?.. Де?.. А бодай вас відьми обсіли... бодай на вас рубця сухого не зосталося! Знову почнеться, спочити не можна буде й хвилини... А той презус43 не їде та й не їде: орацію, мабуть, десь виголошує... А бодай тим усім ораторам язики попухли й у горлянці застряли!
Останні побажання судді стосувалися, звичайно, Янчевського, до нього-бо він послав гінця ще зранку й ждав пана презуса нетерпляче, але той не з’являвся...
Відчинились із внутрішніх покоїв двері до кабінету, і в них увійшла кошачою ходою дружина судді, пані Агата; вона була така ж чарівна, тільки щічки її стали пухкіші і бюст розвинувся розкішніший...
— А ти, мій котику, й не опав по обіді, а я все ждала,— заспівала вона солодким голосом, в якому чути було,; і скаргу, й досаду.
Не до того,—понуро буркнув суддя,—тут біс його знає, що заварюється знову... А ваш диявольський Демосфен не їде та й не їде...
— Як? Хто? Що? — стрепенулась пані, і в погляді її, спалахнувши, заіскрилася цікавість.
— Та що! Знову з’явився каторжний Кармелюк!..
— Гм...— розчаровано протягла пані,— ці Кармелюки набридли... Зрадієш інтересові, а вони всі фальшиві!
— А ти, моя дурнесенька, хотіла б справжнього? — І суддя приторкнувся рукою до ніжного, кругленького підборіддя своєї дружини, і його суворе, навіть дике обличчя роз-пливлося масною усмішкою, а вузькі очі геть сховалися під припухлими повіками.
— А звичайно! — засміялася пані Агата, відхиливши назад свою голівку, і золотисті пасма її волосся розсипалися й збігли з плечей світлою хвилею.
— Ох ти, шельмочка! — І суддя, пихкаючи, поплескав її по щічці широкою й дебелою долонею.— Ну, якщо в тебе азарт, то радій: тепер уже з’явився не фальшивий Кармелюк, а справжній... Ось із його полку папір одержано: сповіщають, що бестія не захотів київ і перёд самою карою втік, та й утік, звичайно, у свій край, де й раніше гуляв, а це означає — до нас, по сусідству...
Ой, як весело! — сплеснула руками Агата.
— Весело? Ост> як почнуться кругом грабунки та розбої, та поллється шляхетська кров,— побачиш, як буде весело... Доведеться облави робити, ловити в пастки того хлопського звіра...
— Чудово! І я на облаву поїду, неодмінно, неодмінно!..
Суддя тільки махнув рукою.
— Авжеж! Неодмінно... От і мені самому доведеться відправлятися та й попасти під ніж збойці... Га? Весело?
— Звичайно, веселіше, ніж так! Принаймні хоч відчуватимеш життя: страх підіймає енергію, красень розбійник примусить серце битися скоріше... Чудово, я в захваті!
— Та звідки ти взяла — красень? Пика, диявольська пика, та й годі!
— Еге, кажи! Мені пані Розалія передавала...— протягла принадливо Агата, примруживши свої лукаві оченята.
— А ти мені поменше інтимничай з Розалією! Я бардзо поважаю панство Фінгер і пані Розалію вважаю чарівною, але... але... в усякому разі, вона не є добра католичка... в голові в неї французький вітер гуде... Хіба не було якоїсь історії з таємничим графом...
Ха-ха! З Кармелюком!
Ну, це ще... чого не набрешуть... це неймовірно... А ось базікають тепер і про пана Янчевського...
— А що ж, і пан Янчевський дужий, ставний... З ним не може рівнятися її туша-маршалок!
— Ну, ну...— запихкав з хрипом суддя.— То, по-твоєму, можна дорідного чоловіка міняти на всякого дужого пройдисвіта?
— Ага! Злякався, котику? — зареготала Агата й заходилася лоскотати своїми тонкими пальчиками вигини вгодованої, м’якої шиї свого чоловіка.
Суддя, примруживши млосно очі, відкинувся на кріслі й почав солодко,-з присвистом дихати...
— Але ж! — схаменулась Агата...— Невже через цей папірець і твого презуса, пана Демосфена, буде відкладено сьогоднішній картярський вечір?
— Незручно ж...
— Нізащо! Не смій!! —дуже роздратовано тупнула ніжкою пані суддиха.— Для мене дябелка — єдина розвага, і я запросила вже постійних наших гостей.
— Гаразд, добро, моя пупопько!
В цю мить одчинилися задні двері, і козачок, появившись у них, сповістив:
— Якийсь вельможний пан хоче бачити йогомосць у справі.
— Хто такий? — здригнув суддя.
— Вперше бачу... Приїжджий, мабуть... Під’їхав на четверику впростяж, коло воріт виліз, а коней і повіз відправив до корчми.
— Дивно...— знизав плечима суддя.— Однак проси!
— А я побіжу переодягнуся,— заметушилась Агата й проворно прослизнула в свої двері,
XXXVIII
Хвилин через дві увійшов до кабінету літинського судді згорблений дід; він спирався на палицю, бо ноги його тремтіли від кволості; довга сива борода обрамляла бліде симпатичне обличчя, яке одразу ж викликало довір’я.
Суддя квапливо підвівся з свого крісла і з особливою гречністю простяг обидві руки своєму гостеві; той відрекомендувався поміщиком Волинської губернії, дідичем Руднівського Джерела, паном Кшижановським. Посадивши гостя в своє вольтерівське крісло, суддя запропонував йому люльку.
— Я весь до панських послуг,— промовив він, підсідаючи