— Сердешний мій! вирвалося в Уляни, і вона змахнула рукою з вії сльозу.
— Гм... еге ж! Знавали й ми цю тітку! — зітхнув солдат, а Андрій уперто дивився додолу й важко дихав.
— Все про вас, про своїх, думки в голову лізли... впивалися в серце, мов п’явки, і ссали кров... Ех, єдине в мене було бажання — припинити скоріше ці муки... І спочатку я тільки про це й думав... та не було способу: попробував задушити себе ланцюгами, але короткі, та й руки не були вільні... Зоставалося одне — вкоротити собі життя голодом, але цей спосіб занадто тривалий і огидний... та й чомусь надія шепотіла в вухо: "Почекай!" То все спершу, а потім і думати перестав — задерев’янів мозок! І знаете, любі; це мене радувало, що, мовляв, не відчуватиму мук на тортурах, а буду ще в очі катам сміятися... Та ось що: на тортури мене не ставили... Я вже все, що на мене плели, визнавав, і всі чужі гріхи на себе брав,— і не ставили... Мабуть, папір прийшов з полку й казенного тіла нівечити вони не сміли, а зобов’язані були перепровадити його ціле командирові... ExJ Налий-но, господинько, хоч питва якого, абощо, щоб залити гіркоту!
— Своїми руками подушила б їх, проклятих! — скрикнула господиня, блиснувши з такою злістю очима, що навіть Андрій гаркнув:
— Собаки!
Кармелюк одним духом випив склянку, яку подала йому Уляна й, глибоко зітхнувши, казав далі:
— То ото водили мене на допити, а потім і перестали, бо не було чого: і почав я зовсім кам’яніти у своєму кам’яному склепі та ждати з радістю хоч кари, хоч смерті...
І от одного дня одкували мене від стіни й повели, але тільки не в камеру, в якій допитували, а через двір —-до наглядача тюрми. Тоді я, братове, вперше, після стількох місяців, сонце боже побачив і відразу осліп... Просто почорніло все й закрутилося вочу, а сльоза так і заливає. Довели мене під руки, і наглядач чи хтось іще, я вже не бачив, прочитав мені папір, що мене виряджають до мого полку з конвоєм, до міста Могилева, де перебуває військова комісія і де мене судитиме польовий суд,—туди, мовляв, пересилається і все слідство по моїх незчисленних злочинствах. І знаєте, хоч і який страшний польовий суд,— бо чи розстріл, чи крізь стрій,— а я був йому радий: бодай доведеться розім’яти кістки в дорозі та надихатися повітрям і надивитися ще раз на рідні поля... Ну, ми й пішли; заковані в мене були руки й ноги, а здавалося, що я вільний, мов птах, рухатися міг, от що дороге — і на душі було навіть радісно: не вогкий склеп, не могила, не темрява, а тепло, світло, грабові ліси, золотисті ниви, гарні яри, й зелені-зе-лені, мов рута, луки, а окрім усього — живі люди,—то по дорозі на волах або на конях, то по полю з косами, серпами,— наставали якраз жнива... Ну, йдемо ми, вартові по боках, позаду підвода, а над нами синє, бездонне небо, і коршаки в ньому кружляють... Ну, на ніч, як заведено, на етап: паскудства там усякого вволю, та літня ніч коротка... Отак-то, либонь, ми з місяць правилися до того Могилева... От коли вже я опинився на Поліссі, то стислося серце... Пішли безкінечні болота та озера... Мокро скрізь: сухого місця не знайдеш... Тільки вже під самим Могилевом прочистилось,— появилися відкриті поля, пагорби й навіть до Дніпра — невеликі гори... Але самий Дніпро не київський, а маленький, так що наш Дністер з ним посперечається; над самим Дніпром і стоїть Могилів; саме місто — більше, ніж наше на Дністрі, але місцевість наша краща. Ну, привели мене в полкову канцелярію, а там і командир наш.
— Ага,— каже,— попався пройдисвіт. Ось я тобі покажу,
як дезертирувати для розбоїв!.. ■
— Слухаю,— кажу,— ваше високородіє.
— Тримати його на гауптвахті під найсуворішою вартою, в ланцюгах!—: крикнув полковник.— Коршак же з крилами...
Посадили мене й незабаром-таки повели на суд; ну, польовий суд проходить швидко, не марудять принаймні: стук, грюк, раз і два — покотилась голова! Вичитали всі мої злочинства в нашому краї, та що полкові і втечу додали, та й присудили до семисот палиць крізь стрій...
Андрій і солдат похмуро мовчали, з жахом вп’явши очі у свого батька.
Кармелюк замовк, схиливши на груди толову; його груди високо підіймалися і з того можна було зрозуміти, скільки в них підіймалося скорботи при цих спогадах. Тривала тяжка, болісна мовчанка. Уляна знову сіла й дивилася на Кармелюка очима, в яких було повно смутку й жадоби помсти.
Нарешті, Кармелюк глибоко зітхнув, труснув головою і обвів усіх поглядом...
— Чого зажурилися, друзі? Га, дорога господинько?.. Ех, серце ж у тебе! — І він швидким рухом стиснув її руку.
Уляна зашарілась і всміхнулася.
— Сиджу ж серед вас: отже, що було,— минуло, а що буде,— єдиному богові відомо. У всякому разі, більше копи лиха не буде,— сказав він весело й, випивши добру чарку вишнівки й пожвавівши, провадив далі: — Повернувшись на гауптвахту, я почав розпитувати солдатиків: скільки мине часу до виконання вироку, до екзекуції? Ну, мені й пояснили, що вирок ще затверджуватиме начальник корпусу, а поки одішлють йому та повернеться назад, то мине часу не мало — найменше місяць... А потім почали мене втішати ще тим, що генерал взагалі пом’якшує кару... Зрадів я й підбадьорився зовсім: не пом’якшення кари мене тішило, а те, що є час виконати мій заповітний намір, а намір був єдиний — накласти на себе руки, не ждучи милосердя, бо чи сімсот шпіцрутенів, чи шістсот, або навіть п’ятсот-— однаковісінько. Ну, задумав я тверду думу; взнаки не даю, навіть пісень співаю, хоч і тут я був у ланцюгах і за мною очей десять стежило, а все ж таки легше було добрати способу, аніж у кам’янецькій дірі... У мене було приховано ще на волі між підошвою й устілкою в кожному чоботі по тридцять червінців. Коли мене схопив той гаспид Янчев-ський, то одягу він не зривав, а помчав одразу до Кам’ян-ця, а там хоча й оглядали одяг, а нікому на думку не спало пороти чоботи. Одсидів я в Кам’янці, не скидаючи їх, а потім сидів па гауптвахті... Ну, ті червінці й прислужилися мені: буп там в одній зміні солдатик * один, землячок, простуватиіі такий, а душа ііайдобріша., жалів він мене, розмовляти дозволяв... Почав я розповідати йому про сім’ю свою, в нього, як видно, теж сім’я горювала, дивлюся,— слова беруть його за серце, по очах бачу. От я й зважився: "Сім’я моя,— кажу,—1 через місяць осиротіє, зостанеться без шматка хліба, то чи можна передати тобі останню мою волю... чи виконаєш її?" — "Як би ж я не виконав,— відповідає,'— коли це святе діло!" — "Спасибі, нехай тебе бог нагородить! То я тобі довіряюсь, як братові: у мене в підошвах сховано шістдесят червінців, допоможи мені вийняти їх,— візьмеш собі десять, а решту сім’ї... Допоможи скинути чоботи та прихопи ножа, щоб розпороти міг".— "Добре,—каже,— після зміни"...—"Тільки ось що,—я йому,— зроби так, щоб самому бути в той час на іншому посту: йкщо помітять, накриють, то ти не відповідатимеш, і ножа поклади* десь, тільки не свого, а якогось нового,— і ніхто не довідається".;.— "Так, так",— погодився він і влаштував усе як я хотів. Я діждався наступного дня і вночі звільнив собі руки: це ж я вмію робити, хоч би й як мені закували руки,— ну, звільнився, знайшов ножа та, перехрестившись, і загородив його по колодочку собі в груди.