— Нєсть, гадаю, ні образа, ні подобія? — розсміявся в свою чергу попович.— Але пика чорна — душа біла! Так аз і глаголю: доїхали ми до Краснопольської корчми... Там нас зело налякали... Ми вихопилися при сході сонця, щоб доправитися до Волковинець до заходу світила; доїжджаємо до Чортової виспи, а отець диякон і рече, що він знає стезю, якою можна обминути сію диявольську місцину, але що двом коням і бричці влектися не можна... Тому родитель мій, вельми засмутившись, пересів до диякона, а мене, ви-щерекомого сина, примусив їхати Чорним шляхом... І тіль^ ки я направив колісницю на ону путь, як повстали на мене ворожі сили, догнали й одоліли!..
— Батюшка й диякон теж не минуть наших, то треба оповістити, щоб не завдали їм клопоту,— сказав Янко Гниді,— а якщо не виїдуть, то оглянути стежку, щоб вивести їх на певний шлях; та до них провести й поповича... А що, чи не знайшли чогось у бричці? — звернувся він до вартового.
— Не оглядали, батьку,— відповів той шанобливо.
Там нічого ж не обрітається, єй-єй! — якось стурбувався попович.— Окрім харчів...
Ото нам їх і треба! — скрикнув отаман.-—Три дні ні в мене, ні в товаришів ріски в роті не було... А що там у тебе призапасено, пане поповичу?
— Для нас з панотцем на дорогу паляниць штук десять, сала од свійського вепря шматків п’ять добрих та в’яленої piscis taranii з півкопи 16, а решта, аки прииошеиіе для уласкавлення сінедріона.
— А що для сінедріона? — поцікавився Кармелюк.
— Для оного — пернатих, сиріч гусок і гусаків присолених, зело смачних,— десяток, качок, іменованих також до утицями, вельми вгодованих і присмажених димом,— два десяткй...
— Важно лепортує, хай його вовк із’їсть! — сказав Дмитро і провів рукою по вусах і бакенбардах, що геть порозростались. Вартовий тільки сплюнув і одвернувся. Сам Янко пожирав очима доповідача й ковтав слину.
— Ну, масла ще свіжого око17 та просоленого діжечка,— провадив попович,— кукурудзи гелетка, сочевиці ге летка* борошна гречаного й пшенишного по мішку та крупів усяких чотири вмістилища.
Скарб, цілий скарб! — скрикнув Янко.
— Фуражу, виходить, магазин... Натріскатись можна,— докинув Дмитро.
— Ну, як хочеш, поценку, а ми в тебе ці сінедріонівські дарунки заберем... Хоч заплатимо, а заберем. Бо голод — не свій брат,— вирішив отаман.
— І дуже добре! — зрадів попович.—Бо без дарунків батечко не поткнеться в бурсу, а повернеться вспять — і мені полегкість буде... Єдине токмо, щоб йому відомо стало, що данину забрав пан отаман, а не пропив я в шинку, занє цього не схвалює родитель.
— Не схвалює? — здивувався Янко і дав наказ вартовому: — Зараз же доставити сюди весь провіант... Та оповістити вільних людей, щоб поспішили сюди до нас на сніданок...
— Та прихопи й барило солдатських сліз, що, казали, роздобули наші в жида,— додав Гнида.
За годину все було сховано в отаманській печері, а на сніданок залишено тільки п’ять паляниць і два здоровенні шматки сала, та ще тарані з десяток... Звичайно, й горілки барило, котре взяв під свою опіку Дмитро.
З вартовим прийшло ще троє селян. Всі одержали по однаковому шматку сала, по чверті паляниці й по тарані, а також і по філіжанці горілки. Філіжанку цю,— просто старовинну високу чайну чашку,—— облюбував Дмитро в якогось пана економа й прихопив із собою для дорожньої потреби; вона й правила завжди за чарку. Хоч і е приказка, що після першої не закушують, та наші голодні, не дожидаючи другої, накинулися з гарячковою пожадливістю на хліб і на сало... Очі горіли у всіх хижим вогнем, бліді обличчя оживив рум’янець... і серед загального мовчання тільки й чути було прискорене дихання та жвакання...
Попович і до повернення вартового був уже зовсім спокійний і, оговтавшись у товаристві, почав навіть розповідати— бурсацькі анекдоти, а тепер, підкріпившись оковитою й таранею після переполоху, почував себе прекрасно і мімікою виявляв веселість і радість. Коли піднесли йому другу філіжанку, то він уже до неї проказав слушні вірші:
Аква віта створена з жита:
Хто тя добре ковтає,
Той сладость в нутру ощущає,
Та ще додати мушу,
Що веселить вона душу...
О, да шануватимем того довіку,
Хто ощасливив тобою чоловіка...
Абись же відала свою межу,—
То лізь у мою вежу!
І він при останньому слові перекинув філіжанку в рот18
Дружний вибух реготу й схвальних вигуків підтримав бур-сакову примовку.
— От так ловко одбалабонив! — вигукнув Дмитро.— І манерку перекинув у рот хвацько... Молодчина, люблю таких! — і він поплескав по плечі поповича, що обернувся до нього.
— І мені твоя весела вдача сподобалася,—усміхнувся отаман.
— Я, пане отамане, і воспіти все можу гласом веліїм! — хвастався вже підпилий попович: дві філіжанки оковитої почали його розбирати.— Коли б гітара, а ще ліпше — торбан... Ех, заспівав би: i"Et sonat, et tonat, pulveumque colbum dat" *.
— Молодець, хай тобі грець! — підбадьорював Гнида, і весь гурт підхопив теж: — Молодець, ловко!
— Ось як роздобуду десь торбан, то я тобі вдарю на струнах! — устряв Кармелюк.
— О ч возвоселюся в оний час, а нині сущу, я можу без тимпанів і гусел возопіти тако...
Г попович дзвінким голосистим тенором заспівав комічну пісеньку.
Що далі він співав, то дужче захоплювався, жестикулював і прискорював темп... Нарешті попович, прискоривши темп до козачка, підібрав поли своєї Ліберії, ударив сам гопака і пішов вивертак; всіх охопило безумство: всі почали підспівувати, вигукувати, підсвистувати в такт і від захвату реготати.
— Смали! Сади! Ріж!! — кричав, притупуючи ногами, Дмитро.— Ох, шельма! Бий каблуками, каналія! Одколюй! Забирай, забирай! Ох, бодай тобі... Так та перетак!
— Молодець, ловко! — розпалився і Янко, забувши свою тугу.
Аж коли гёть знемігся, цопович припинив шалений танець і під захоплені вигуки впав і розкинувся мало не в самому струмку.
Наближався полудень, і яскраве весіннє сонце починало вже припікати. Здаля долинув крик сови.
— Чи не твого панотця там накрили? То тобі треба поспішити до коней, щоб од тривоги не пропав,— звернувся до поповича Янко.
Той підвівся, все ще часто дихаючи, окинув усіх засмученим зором і заходився з досадою чухати потилицю.