— Та чи ти тільки пояснив товаришам як слід, де наше пристановище?..— спитав з досадою Янко.
— Найакуратнішим способом залишив зарубки їм, та й за пролазом поставив двох вартових, щоб провели своїх і стерегли б Чорний шлях на всякий випадок, чи не попадеться хто товстопузий... Рудий, Кіт і Лушня подалися на хутори роздобути щось для зубів та й клич подати людям.
*— Знаю... Та чого й досі нема їх? Чи не попалися в руки панам?
Не такі вони... Під Вінницею, як напав на Андрія Луш-ню економ з цілим десятком челяді, так він ухопив оглоблю, та так і прочистив собі дорогу... Як махне, мов косою, так двоє й шкереберть! Я до нього був на допомогу, а він кричить: "Не турбуйтеся, дядечку, я й сам".
— Андрій хороший хлопець... дужий і щирий.
— Та й Рудий теж підійде під хронт... З Литви пристав до нас... Не одстає, мов собака... А хороші теж були місця там на Прип’яті — добрячі! І води, і риби, і всякої дичини — привілля! Хлопців можна було б підібрати спритних, дівок теж, та човника прудкого: грабуй судна панські та купецькі — і малица! Так тебе ж, камраде, все тягло в цей край.
— А хіба тут не краще?
— Що й казати... Сторононька пречудова, тільки от сховку супроти тамтешнього не густо... людей до гибелі, очима пантруй, як у строю... а наше ж діло потайне.
— Пам’ятай, друже, що наше діло тільки до часу,— зауважив серйозно Янко,— ти ж мені дав слово, що добудеш паспорти й проведеш за кордон, як тільки я споряджу жінку й дітей...
— Пам’ятаю, брате, пам’ятаю... і ось тобі солдатська рука, що дотримаю свого пароля... Тільки поспішати нема чо-7 го... Погуляємо й тут, кишені понабиваємо... З порожніми, бра, кишенями все одно, що з порожнім животом,— ні в ДОг рогу, ні до бога!
— Та ми й так через ці кишені колесуємо третій місяць,
а я все не доберуся до сім?ї..., ; V п
— Доберешся і з своїми супостатами поквитаєшся. Тільки потерпи; терпів у нашій муштрі три роки, то тижнів на три наплювати!
— Що ти? Мало ще муки?!
Мало! От перед утечею була...
"*— Це коли тебе схопили на крадіжці? — ущипнув Янко,
— Ні, коли тебе, Янку, накрив командир,— одпарирував Дмитро Гнида,— то там могла бути справді мука...
При цьому натяку обличчя Янка спалахнуло густим рум’янцем; якесь прикре почуття збентежило його кров і розворушило сюіубочену досаду... Та він незабаром опанував себе, зітхнув глибоко і без роздратування відповів:
— Ні, друже,— не в карі була мука, а в тому, що на чужині скитався, далеко від своїх любих селян, од рідної сім’ї, від цих ясенів, грабів і від цього синього неба... з цією мукою ніякі твої шпіцрутени не зрівняються...
— Го! Не кажи, братику; ти ще їх не пробував, а як попробуєш, то не те заспіваєш! Моя ось спина звідала цього барабанного бою,— то не сподобався, та так не сподобався, що, здається, на розстріл би краще пристав,— принаймні хоч швидко й акуратно..,
— Невже ж здихатимем з голоду? — перервав Янко солдата.— Піди лишень, Дмитре, та розпитай вартових... Треба куди-небудь рушати на підніжний, поки ноги носять, не гинути ж лежачи...
— На рекогносцировку чому ісе піти, а залишати таку неприступну, можна сказати, фортецю не слід. Провізії принесу сюди, товаришів тобі підберу, і почнемо таке виробляти, що калина-малина, ягода червона... Я тобі всього роздобуду, пане отамане...
— Роздобудь спершу хоч шматок хліба.
— Це правда... Я ось зараз розвідаю... а потім загуляємо он як!.. Я ось твою пані накрию...
— Ну її! — махнув зневажливо рукою Янко.
— Чого ти? Багата й негідниця... Навіщо було й записку писати?
— Для того, щоб мучилась од страху... і для од-воду... а що довше вона муку терпітиме, то моєму серцю втіхи більше... та й крім того, раніш я хочу побачити сім’ю.
— Як знаєш... а на розвідку я зараз,— і він швидко пішов яром угору.
Янко ліг на живіт і, спершись на лікті, здушив голову руками і втупився в купу розжеврілого вугілля, навколо якого звивалися ще тонкі синенькі змійки. Вся печера тепер сповнилася голубим напівсвітлом, що пробивалося і зі входу з яру, і зверху через тріщини й щілини поміж насунутих одна на одну кам’яних плит. Тепер уже можна було помітити, що склепіння печери підвищувалося всередині і сама вона розширювалась у глибині, поділяючись на два-три рукави, що чорніли своїми ходами; по закутках головного відділення видно було купи всілякого одягу, зброї і коштовних речей. Серед глибокої кругом тиші чути було, як монотонно журкотів струмок та квапливо стукотів дятел, який то затихав, то стукав ще гучніше.
Але Янко тих звуків не чув; він глибоко задумався, поринув у спогади про минуле. Прийом, міра, лоб, казарми, строкатий чужий натовп і безкінечна дорога, що все відбігала від любого краю, від дорогих серцю людей у темну, безпросвітну глушину,— все це влилося в його серці в суцільну тупу тугу, в якийсь протяжливий, нескінченний стогін, що й тепер стискував його серце до болю... А потім, потім... почалися муштра, приниження... Пана й економа замінили вахмістри, корнети, ескадронні, та знуща'вся і свій брат, що дивився на хохла, на мазепу або глумливо, або злісно...
"Еге ж, коли б не було там земляка Гниди,— пролетіло в думці Янка,— коли б не здружився я з ним, то пропав би напевне... а потім ще пощастило йому вийти з рядових на інші посади... І Дмитро допоміг,— згадав він,— тому слово, тому два... Хоч і не дуже близький земляк він був — з Полтавщини, а все-таки свій брат".
Спробували, звичайно, всіх принад на своїй шкурі: смак кулака, чобота, ударів по вуху, ударів прикладом — усіх педагогічних засобів під час муштри; але Гнида один з усіх витерпів ще й знущання з хохлацької пики й мазепинської мови,— і от перейнявся. співчуттям до новачка й почав за нього заступатися. Самітне серце Янка відгукнулося одразу на добре почуття Гниди й відплатило йому вірною дружбою. Мав тепер з ким перекинутися Янко щирим словом, поділитися своєю безмежною тугою,— і на душі в нього просвітліло.
Хоч Гнида вже й звик говорити по-казениому, а все-таки ще не розучився розуміти рідну мову й вислуховував скарги Кармелюкові поблажливо й співчутливо. Раз, коли нестерпно стало від образ і тужливої гризоти, Яико сказав своєму товаришеві в нападі одчаю, що він накладе на себе руки, побивши перед тим вахмістра...