Надворі вже густішали ранні осінні сутінки; сіявся дрібний дощик; було холодно й незатишно. Але вікна маршалків-ського палацу сяяли веселими вогнями.
Всі приймальні кімнати були пишно освітлені безліччю воскових свічок. Фрукти, вина, наливки стояли на столах і столиках; панство нещодавно перейшло до салону після розкішного обіду, що надовго затягся. Крім офіцерів, гостював зараз у Фінгерів і старий Пігловський, занепокоєний довгою відсутністю свого сина Алоїза; якого, між іншим, не було цього разу у вітальні.
Обличчя гостей були збуджені й жваві; не менше збуджені були й обличчя чарівних дам, особливо Розалії, хоч вона за весь час обіду й не приторкнулася ні разу до келиха вина, щоки її палали, очі горіли якимсь внутрішнім блиском; вона все м’яла свою тонку напахчену хусточку й підходила до вікон, то вдивляючись, то прислухаючись до звуків, що долинали знадвору. Та осінній день швидко догоряв, і пильний погляд красуні не міг нічого розгледіти в сирому, гнилому мороці, що насунувся з усіх боків на дім.
Нарешті, втомлена тривожним чеканням, вона сіла в крісло коло вікна.
Бравий майор помітив, що чарівна господиня дому сама, підійшов до неї, брязкаючи острогами, й спинився біля її крісла.
— Чарівна папі маршалкова все вдивляється у вікна,— з усмішкою промовив він по-французькому, покручуючи вус,— неначе вельможна пані боїться появи розбійника, який наробив стільки галасу?
— В присутності наших славних оборонців я не боюся нічого,— відповіла теж по-французькому Розалія з вишуканою люб’язністю,— та даремно пан майор ставиться так легковажно до розбійника: жахливі вчинки його доводять, що це— особа, надзвичайно сильна й владна.
— Гм, зухвалий грабіжник діяв усюди підкупом і обманом, та при мені він не встигне проявити своє нахабство... І справді, якби пані маршалкова не затримувала нас у своєму замку, як німфа Каліпсо Одіссея62, я б давно вже вивудив цього чорта з болота, в якому він застряв, і привів би сюди, як ведмедя, з кільцем у губі.
— О, тільки, будь ласка, не сюди! — скрикнула з удаваним жахом Розалія.— Мені здається, я б умерла, тільки глянувши на.того страшного головоріза!
— Пані перебільшує силу враження від того негідника,— поблажливо посміхнувся бравий герой.— Правда, йому пощастило вчинити кілька чималих грабунків і вбіивств, але ж він усюди діяв за допомогою челяді панської, двірні й мужиків —— у цьому й секрет його успіху, сам же він не має в собі нікого, жахливого, просто — солдат-утікач...
— Однак,— перебила з вимушеною усмішкою майора
Розалія,— зустріч його з нещасним паном Янчевським до-* водить протилежне: він же тільки помстився йому, а не пограбував, та й пішов, як видно, сам на сам!
— Але звідки це видно, що він пішов сам на сам? — зди-вувався майор, При цьому зауваженні Розалія збентежилась і нервово прикусила губу; але офіцер вів далі, не помічаючи враження від своїх слів на красуню,—Навпаки, спосіб покарання, вигаданий для нещасного пана, доводить, що роз-бійник був не сам: не міг же він сам і держати, і шмагати пана,— очевидно, були помічники. А от яким чином сам пре-зус ваш напоровся один на зграю —це подиву гідне!
LXXXIII
Почувши прізвище Япчевського, маршалок і Пігловський поспішили приєднатися до співрозмовників.
— Ах так, наш нещасний пан Янчевський! — підхопив зітхнувши маршалок.— Скажіть, дорогий пане майоре,— доторкнувся він до рукава офіцера, ми ж і досі не знаємо: чи не відомо вам, що спонукало його відлучитися від війська й кинутися самому на одчай душі в ліс?
— Зовсім незрозумілий вчинок,— майор розвів руками, не тямлячи нічого,— вельмишановний пан провів нас, ми вже майже вивідали, де засів проклятий розбійник, і нараз довідуємося вранці, що пан Янчевський поскакав з двома челядниками невідомо куди й обіцяв повернутися тільки ввечері.
— Нещасний! — зітхнув маршалок.— Дуже ймовірно, що він поспішав до нас... Але чому він подався в той ліс?.. Ти, пане коханку,— звернувся він до Пігловського,— здаєтьоя, бачив його на дорозі; чи не пояснив він тобі свого дивного вчинку?
— Нічого! — Пігловський так само непорозуміло знизав плечима.— Він сказав мені всього одну фразу, що його ошукали й одурили і що хитрий диявол від його рук не втече* та от спитав ще про здоров’я нашої дорогої пані маршал-кової.
— О добрий друг, вірний друг! — Маршалок розчулено підвів очі до стелі й немов застиг у мовчазній молитві.
З перших слів цієї розмови Розалія якось неспокійно за-совалась у кріслі, та коли Пігловський згадав про обман, вона трошки почервоніла й поквапилась сказати:
— Якщо наш дорогий пан Демосфен казав про те, що його одурили, то мова йшла, звичайно, про Кармелюка. Той негідник — мастак на такі витівки: він уміє підробляти і письмо, й печатки, і тому що він давно вже шукає пана Янчевського й ненавидить його понад усіх, то, дуже ймовірно, і вигадав якийсь жарт, щоб заманити пана Демосфена до нашого лісу.
— Цілком слушно! — скрикнув маршалок.*— Ох, як ти розумно все це розміркувала, моя крулево.
— Вельми, вельми правдоподібно,— підтримав майор і Пігловський.
Я поговорю з ним про це...
— Боже тебе борони, мій друже...— Розалія поквапно перебила свого чоловіка,— хіба можна сномииати нашому славному героєві про таку жахливу подію?..
— Так, так! Бідолаха страшенно мучиться,— підтвердив Пігловський,— він сказав мені, що в нього залишилась тепер одна мета в житті — помститися ворогам.
— За цим діло не стане. Завтра ж піймаємо волоцюгу й передусім розпишемо в нього на спині список усіх його лихо-дійств,— заявив майор.— Його вже обступили, він у наших руках, і я б узяв його навіть сьогодні, коли б наш милий пан Рудковський, який обіцяв провести лісовими хащами загін, щоб відрізати відступ зграї, не відлучився на цей час... А, до речі,— звернувся він до Розалії,— чи не може ясновельможна пані пояснити мені, куди треба було її секретареві так негайно виїхати й навіщо вій узяв у мене півсотні гусарів?
— О ні,— лукаво усміхнулася Розалія.— Цього ми не можемо пояснити панові до завтрашнього дня.
— Так, так, нізащо, це наша таємниця! — підхопила Агата, яка приєдналася до товариства, й навіть посварилася на страшного москаля пальчиком.