— Цить, вовче неситий,— проричав він крізь зуби й сильно гупнув себе в груди кулаком,— над тихою хатою нехай витають святі ангели, а, ти, гайдамако, виймай свого ножа та кінчай, що почав! — Він простяг руку до пляшки з горілкою, що стояла недалеко, й, припавши до неї губами, випив майже все до дна, насунув на очі шапку, закутався дужче в кирею й заснув нарешті важким, болісним сном.
Райок приніс із собою багато клопоту. Ще до світанку вирядив отаматт Дмитра з частиною ватаги, давши їм перед тим докладні інструкції, як ошукати й одвернути москалів, сам же пішов оглядати місцевість, бо ухвалено було поки що залишити ядрові ватаги на своєму місці. На деяких дільницях лісу Кармелюк звелів прокопати рови, на інших — навалити стовбурів дерева, на третіх — довиконувати й накрити гілляками й листям ями. Потім він оглянув потайну греблю, яку проклали гайдамаки через непролазні болота, що прилягали до табору з іншого боку, поставив тут вірних людей і повернувся назад.
Весь час отаман діяв бадьоро й енергійно, але разом з тим невдоволення й туга, які насунулися на нього вчора, не залишали його й сьогодні. Повернувшись до табору, він одря-див Ониська з кількома хлопцями у Вівсяники розвідати там про долю, яка спіткала Уляну, й знову подався оглядати всі роботи, намагаючись посиленими турботами заглушити тугу, що гризла його серце. Ввечері, коли гайдамаки дібралися коло вогнищ на вечерю, Кармелюк несподівано почув радісний крик і гамір, що наближався до того місця, де вік сидів з Андрієм, дядьком Явтухом та іншими більш довіреними особами.
— Що там таке? — здивовано спитав Кармелюк.
Андрій миттю зірвався з місця й за дві хвилини повернувся радий, сяючи й махаючи здалека шапкою.
— Отаманша вернулася, батьку! — закричав він, ще бі-жучи.— Та ось вона й сама!
Всі посхоплювалися з місць. Справді, з-за дерев доказалася юрба розбійників, попереду йшла Уляна. Ту мить товариші оточили отаманшу.
— Де була? Що трапилося? Як попалася? — засипав Кармелюк запитаннями свою колишню коханку.
— Янчевський упіймав,— відповіла Уляна.
— Янчевський? — скрикнув Кармелюк, а за ним ї всі інші.— Коли ж? Як?
— Днів три тому...— і Уляна розповіла про свою зустріч з Янчевським, промовчавши про те, чому й де нагнав він її...
— Та як же ти втекла від нього? Як вирвалася, нещасна? Куди відпровадив він тебе? Катував? Допитував? — заговорили всі зразу.
— Не катував, бо, на щастя, не впізнав мене. Я наділа вбрання циганки й хотіла під виглядом ворожки пробратися у Вівсяники й довідатись від челяді, де проживає тепер Яи-чевський, а тут він якраз по дорозі і схопив мене, мабуть щось запідозрив у мені; хотів обшукувати, та врятував бог,— поспішав він кудись; завіз мене в село, в холодну вкинув, приставив сторожів і звелів стерегти, щоб я нікуди не втекла. Обіцяв приїхати. Почала я обдивлятися, як би втекти,— не можна: під вікнами й коло дверей вартові. Два дні пробувала я їх підкупити,— гроші в мене були... Де там! І не слухали... На —третій день попався один згідливіший за тих... узяв, що в мене було, й випустив мене. Ну ж тепер попадеться мені собака Янчевський, все ж я доберуся до нього!
— Йому вже заплачено, друже, з лишком! — усміхнувся Кармелюк.
— Як? Ти впіймав його?
^ І щедрб почастував,— віддячив за хрестини!
— Пам’ятатиме тепер не тільки до нових віників, а й до самої смерті,— із сміхом докинув Андрій.
Кармелюк розповів Уляні, яким ганебним способом покарав він Демосфена.
—— Мало! — похмуро сказала на це Уляна, вислухавши розповідь отамана.— А де ж ти піймав його?
— Сам на мене напоровся. їхав з двома челядниками в бричці,
— Гм...— відкашлялась Уляна, але більше не спитала нічого.
Ніч минула без тривоги. Наступного дня розвідники принесли звістку, що москалі все ще стоять у цій місцевості. Кармелюк ще заповзятіше заходився укріплювати табір. Він навмисне старався якнайменше залишатися разом з Уліяною: поява її в таборі ще більше ускладнила його душевний настрій. А. втім, Уляна трималася на віддалі й не приставала до Кармелюка з своєю любов’ю; похмура, мовчазна, вона тільки поглядом стежила за ним, і той погляд, який знаходив Кармелюка скрізь, породжував у ньому тяжке, болісне почуття. Він навмисне доручив Уляні піти в далеку частину лісу наглядати там за спорудженням укріплень, а сам обійшов приступніші пункти. Уже наближався вечір, коли Кармелюк повернувся назад.
Перший йому назустріч попався Хоздодат.
— А, пане писарю! — радісно привітав його Кармелюк.— Вернувся!.. Ну що? Все гаразд?..
— Слава-богу, що натрапив зразу на тебе, пане отамане!
— А чого так негайно я потрібен? Хіба щось сталося?
— Нічого, а тільки я з кралею приїхав, гідною пісні Соломона... Дожидає твою милість.
— З кралею? — Кармелюк затнувся й почервонів. "Невже вона ризикнула сюди? Як? Виходить, шпигує?.." — спливли в нього в голові думки.— Але з якою ж? — із зусиллям до^ кінчив він фразу.
— Та з попівною Одесою з Деражпї, отця Михайла дочкою. Па дорозі її зустрів, одна до тебе їхала натачанкою... Як уздрів її, то й сам злякався: кругом москалі іти шпорять та й наш брат, гайдамака, ну...
— Та де ж вона? Веди скоріше! — перебив його Кармелюк і нараз відчув, як серце його стислося від гарячої радості й надії.
— А там під горою... дожидає...
— То чого ж ти ще базікаєш?! — скрикнув Кармелюк і, не чекаючи свого секретаря, сам кинувся вперед.
LXXXI
— Ач, жінки!—иевдоволеио пробурчав "Дмитро, коли Кармелюк і Хоздодат зникли в глибині лісу.— Ну й липнуть же вони до отамана — як мухи до меду. Просто одбою немає, як од бліх...
— Тільки голову батькові морочать...— понуро обізвався Андрій.
— Що морочать, то морочать, правда,— на те ж і створена жінка!.. Та це б іще не біда, а діло в тому, що куди жінка носа суне, та ще й не одна, то там уже не жди добра. Скрутять вони голову отаманові!
— Борони боже!
Обидва замовкли. В цей час у глибині лісу показалася з-за дерев Уляна. . •
— Онде, одна праворуч, друга ліворуч,— сердито пробурчав Дмитро, скоса глянувши в бік отаманші, яка наближалася до них.
— Коли б не дізналася,— прошепотів Андрій.
— А чого з ними церемонитися? Якби на мене — взяв би я їх усіх за коси та одну об одну фронтами, поки б носи всі ке порозквашували,--і шабаш! Струнко! Знай свою чергу! Верховодити ні одна не смій...