Суддя тільки стогнав, витріщивши очі, і в одчаї ламав руки. Вигляд його був і комічний, і жалюгідний, але спотворені жахом риси обличчя його, божевільний погляд, який виявляв готовність до всілякого приниження, рабське бла— —гання — не викликали до нього співчуття, а будили, навпаки, почуття презирства.
—• Переведіть його вельможність до кабінету,— звернувся Кармелюк до своїх,— там зручніше й пристойніше буде розмовляти з шановним господарем і головним членом знаменитої комісії.
*— Невинен... невинен!..— бурмотів суддя, ледве пересовуючи ноги.
— Чого ж ти, пане, бентежишся? — казав далі Кармелюк, коли суддю посадили в крісло.— Адже ти мене хотів, очевидно, мати в себе за гостя, бо коли б інакше, то ти б мені зразу прислав Явтуха, а як не прислав, то, виходить, скучив за мною... а Кармелюк же свого слова не пускає на вітер!
— Ой матко боска Ченстоховська! — схлипував суддя.— Я не міг... не моя влада... не моя сила... Все бери, тільки даруй... життя... в мене дружина... без пам’яті мене любить... пожалій хоч її!
— А ти жалів нещасних, безневинних селян, яких хапала проклята ваша , комісія, і хапала безпричинно? — підвищив Кармелюк голос, і в металічному тоні його вже не чути було ні жалю, ні пощади.— Га? Чи жалів ти сиріт, дітей і нещасних удів? Чи не дер ти і в повітовому суді і з живого й з мертвого шкуру?
— Не я... Комісія... Що я сам? Зеро! 56 Я покину все... Зараз же... В тен момент...
— Ні, ти не покинеш! — грізно крикнув отаман.— Ти приймеш заслужену кару й будеш у комісії й повітовому суді чинити суд милостивий; інакше, якщо ти залишиш суддівство і поставиш на своє місце іншого пса або будь-кого засудиш, то, присягаюся всім святим, я посаджу тебе на палю! І знай, що слово моє — кремінь і що ніхто, ніхто не захистить тебе від моєї кари!
Суддя тільки трясся всім тілом і жалісно стогнав.
— А от ти казав, що не міг Явтуха випустити,—громив Кармелюк,— так це ти брешеш! Підпиши зараз же цей папір! Я міг би тобі й не казати, що в ньому написано, але по-приятельському скажу: це наказ про негайну передачу вночі ж, під вартою, Явтуха панові Пігловському; варта буде моя й, замість вести до Пігловського, приведе в’язня до мого табору... А ось підпиши ще й цей папірець: в ньому ти оголошуєш, що запідозрені селяни — вільні від ув’язнення... тому що вони довели свою безневинність... Тільки зарубай собі на носі, що коли ти завтра або потім відречешся від цього папірця й визнаєш, що він підписаний з примусу, то я з тебе живого шкуру здеру!
— Все... все...— давився словами суддя,— тільки життя... даруй... на рани пана Єзуса!
А поки одурілий від страху суддя підписував тремтячою рукою підсунуті йому папери, Дмитро, покликавши собі на допомогу Андрія, обнишпорював будинок і брав усе цінне, що потрапляло йому під руки.
— Погана контрибуція,— бурчав Дмитро, одбиваючи комоди й розбиваючи шафи,— всякого мотлоху та амуніції цілі купи, а грошей немає! Заховав кудись, собака! У такого скупердяги повинні бути цілі сундуки, скрині грошей... а от, хай його во'вк роздере,— не знайду... Доведеться'попросити, щоб сам показав.
Хоздодат же, присівши навпочіпки перед зв’язаним дядьг ком, дякував йому за допомогу:
— Батько отаман так вихваляє вас, дядьку, що й словес на сіє в мене бракує; велія мзда вас чекає, а до неї на додачу й серця наші! І городничого виманили з міста назустріч нібито москалям, і відмінив він місцеву варту, завдяки хитрощам пашим, і наглядач попереджений — пильнує й жде наказу, теж завдяки вам, і папери скомпоновано зело правдоподібно, а підписи содіяиі майстерно й хитро... От тільки бентежиться серце моє, щоб вас, безневинного, як те ягнятко, не взяли під підозру... Правда, вервії і плат в устах свідчать про ґвалт, але я мислю, що сього мало... Ліпше й достойніше віри буде, якщо ми вам насиплемо жару за халяви або спишемо лозою сцину, а то можна вирізати ременів зо два-з вашої шкури — для очевидності.
Нещасний дядько витріщив очі на свого небожа й безнадійно почав заперечливо крутити й стукати об підлогу своєю головою.
— Гей, Хоздодате! — почувся з кабінету голос отамана.
Секретар схопився на ноги й прожогом кинувся до
кабінету.
— До в’язниці я йду з Андрієм, візьму з собою чотири чоловіки,— віддав розпорядження отаман,— а ти з Дмитром, упоравшись тут, збереш розставлених по провулках наших,— всіх п’ятнадцять, пам’ятай,— і обережно, по одному, по два чоловіки, під виглядом нічної варти, пройдеш на передмістя — спершу до в’язниці, на всякий випадок, а потім до саду пана Годзевича, де стоять наші коні... Осідлаєш їх і будеш чекати... Розумієш?
— Зрозумів, батьку! — відповів попович.
— Та от іще, до речі, й Дмитро тут,— провадив Кармелюк.— Проголосіть ви над цим лантухом суд... Мене називають розбійником, а я ще даром не пролив жодної краплі християнської крові, а стояв тільки за нещасних та бідних і голову за них вірно покладу, а він занапастив і замучив даром сотні людей, я й не кажу вже, що на нас, вільних птахів, скликає військо й мене збирається крізь стрій гнати.
— Повісити собаку! — крикнув Дмитро.
— Ні, буде час — повісимо,— заперечив Кармелюк.— Я ще хочу, щоб він виправив свої лиходійства й звільнив безневинних страждальців... а тому життя йому я дарую... але через те, що не можна ж залишити без кари його зло-чинств, то дай йому пам’яткового: спусти трохи сала й подаруй ще й червоні чобітки!
Осунувшись у кріслі, безсило напівлежав позеленілий від страху суддя; ті його безтямно були втуплені в одну цятку, холодний піт струмував по гладкому лискучому обличчю, рот був роззявлений у жахній судорозі, а по шиї розмазувалася широкими липучими патьоками кров. Навряд чи суддя й усвідомлював, що на його чекає... він був напівмертвий.
LXXIII
Повернулася Розалія додому і рада, й спантеличена дивним змістом записки: "...або буду на дні пекла, або прибуду в призначений час".
Що міг означати цей дивний вираз? Очевидно, цей безумець знову затіяв якесь страшне, ризиковане діло. Де, коли, як?
Хоч Розалія цілком вірила в щасливу зорю Кармелюкову, в його молодецтво, одвагу, але тривога мимоволі охопила її, і тривога була тим болісніша, що не було ніякої можливості ні одвернути небезпеку, ні відмовити Кармелюка від ризикованого наміру.