Промова Янчевського протверезила голови, всі загомоніли, що випустити гайдамаку не можна, незважаючи на погрози лотра.
— То рятуйте мене, панове,— заволав суддя.— Захистіть!.. Ой, погрози шельми — не жарти! — Поставте хоч варту навкруги мого дому... інвалідів... Пане капітане, я нічого не пошкодую. На мене ж першого... Той розбійник... У мене дружина, ви знаєте... можуть бути діти. Що з ними буде без мене! Ца мене ж і озвірів той кровопивця за те, що я 'захищав ваше добро і ие потурав бунтарям, розбійникам, то захистіть же й ви мене!
— Заспокойся, пане суддя, захистимо,— упевнено сказав городничий і приступив до обговорення практичних заходів для оборони міста та його мешканців од зухвалого нападу гайдамаки.
На кінець засідання військової ради й суддя трохи посвітлішав: вжиті заходи і воскресла впевненість представників влади в своїй силі якоюсь мірою заспокоїли і його. Він довго, проте, не відпускав од себе приятелів, частуючи їх донесхочу, а як прощалися, то просив, щоб зостався хтось ночувати в його домі.
Всі обіцяли заглянути, як управляться з своїми ділами, й заспокоювали суддю, що ці три дні турбуватися йому нема чого, а тоді надійде допомога, та й взагалі, кінець кінцем, це пуста вигадка мерзотника. Однак ці заспокоювання впливали на суддю мало; залишивши в себе для переговорів у справах тюремного наглядача, він повів з ним таку мовуі
— Слухай, мій любий пане! Вони-то гладенько стелять, а як нам доведеться спати? Через цього ж одного хлоца лотр погрожує нам тортурами, розбоєм і помстою... Саме нам, бо на мені він поміщатиметься за те, що я суджу, а на тобі, пане, за те, що держиш, а на нашому презусу за те, що зловив гайдамаку... Та коли б ми навіть і уникли рук лиходія... Ну, втекли б, чи що, то все ж таки цей диявольський виродок прагнутиме визволити свого приятеля, і кому-кому, а тобі його нападу не минути...
Ох, мій доброчесний пане, хіба я цього не знаю,— здригнув наглядач.
—і То чи не влаштувати панові добродзею такої нагоди, щоб той гайдамака втік сам із тюрми, і все?
— А що тоді буде зі мпою? Самому сісти на його місце доведеться...
— Ну, ми заступимося...
Хе-хе! Як і захищати такого наглядача, в_ котрого ареіпт"анти тікають з тюрми... Напишіть мені вимогу, то я того хлопа пришлю до вас, а ви його відправте з одним проводжатим до Пігловського — і квит! Повірте, що вони обидва втечуть у ліс.
— Незручно після такої орації нашого презуса й загальної опінії!..
— Отож і мені тож...— розвів руками наглядач.— А якщо хочете і себе й мене рятувати, то дайте мені п руки хоч тцо-небудь... Правду кажучи, я на цю вихвалювану допомогу й не надіюся: побазікали, побазікали, розхрабрилися за чаркою, а тоді заснуть і забудуть... Та й на естафети ці, ми знаємо, яка буде відповідь... А три дні минуть, і наша шкура затріщить...
— Ой і не кажіть, пане!
— То нехай йогомосць подумає... І мені хоч маленький папірець: "З одержанням, мовляв, сього переслати мені не-гайно..." А я радий від усієї душі для ясновельможного...
— Гаразд, подумаю,—безнадійно зітхнув суддя.
Довго він ходив по своєму кабінету, ламаючи голову, яким би побитом пристойно відкараскатися від цього арештанта, і нарешті згадав колишню пораду Янчевського. Негайно ж він написав Пігловському,— щоб той, як дідич, зажадав від комісії повернути йому хлопа для допиту оного на місці,— і відправив листа естафетою.
Це, здавалося, заспокоїло суддю, але коли настала ніч, знову почав підкрадатися до нього з усіх кутків страх, а з приятелів ніхто не згадав обіцянки, і йому довелося самому разом із старим челядником коротати марудливо-безкінечну ніч. Тільки аж вранці заснув нарешті суддя та й то тривожно, з кошмарами. А як настав день, він заходився з незвичайною енергією стежити за виконанням заходів, перекочовуючи від одного знайомого до другого; та всі вони хоч і висловлювали в очі своєму приятелеві сердечне співчуття, хоч і обурювались із зухвалості лотра, а проте бокували від приреченого на кару, як від зачумленого, й забігали до нього лише на хвилину і то вдень, а ввечері ніхто й очей не появляв.
А втім, погрози Кармелюка вплинули й на сонних обивателів, і на безстрашних представників лицарської шляхти. Наступного ж дня по вулицях Літина застукотіли калатала й почулися на перехрестях окрики: "Пильнуй!" Шаблі в інвалідної команди були нагострені, в деяких рушницях замість оцупочків були вставлені кремені, котрі пожертвували жидки, і восьмеро озброєних вартових стало навколо дому судді; Янчевський подався по сусідніх поміщиках, сам озброєний від маківки до п’ят і в супроводі шести озброєних вершників, але вже їздив удень, а ввечері ховався де-небудь у більш захищеному місці.
Так минуло три дні, і хоч з Кам’яиця було одержано заспокійливу естафету, що військо буде негайно послане, міське населення все більше й більше впадало в паніку, не кажучи вже про суддю, котрий від тривоги, безсонних ночей і непереборного одчаю геть змарнів і почорнів. Відповідь, яку він одержав через добу від Пігловського і в якій той відрікався від свого хлопа й давав комісії право розпоряджатися ним, як вона захоче, хоч навіть і повісити, позбавила суддю останньої надії й довела до тупого оціпеніння.
Кінець кінцем суддя вирішив був просто виїхати з міста, хоча б до пана маршалка, де була його дружина і де він мав надію на кращий захист; але самий переїзд збігався з третім фатальним днем і він страшенно ризикував... Смертельна туга вгніздилася на його грудях огидною жабою й негайно почала висмоктувати з його серця кров...
На третій день зайшов до канцелярії комісії по якісь судові довідки Годзевич; він вів справи деяких міщан, що попалися або на переховуванні гайдамаків, або на перепродажу награбованого добра. І раніше, як ми знаємо, суддя ставився до нього вороже, а в останній ролі ябедник став йому особливо ненависний, і суддя не тільки ие приймав його, але й не дозволяв навіть заходити в канцелярію; відомості з неї він добував після тривалої тяганини і то завдяки наполяганню вищого начальства, котре повірений закидав своїми скаргами й донесеннями.
Довідавшись, що прийшов Годзевич, суддя зрадів хоч ворожій, але все ж таки живій, людині: останнього вечора його не одвідав ніхто із знайомих, а челяді своїй суддя не довіряв... І довелося йому самому в безлюдних покоях пере-живати страхи... Не дивно, що він зрадів тепер і Годзевичу й звелів запросити його до себе.