— Добродійнице моя, щедра та ясновельможна... Спаси господи твою душеньку і пошли тобі всяку радість, чого тільки побажаєш... і пташиного молока, не те що! — заходилася дякувати, низько вклоняючись, циганка, і, поки не втихли звуки її ходи, все ще чути було її примовляння.
Коли Фрося ввійшла доповісти пані, що Арапа вже осідлано, то застала її у збудженому стані: щоки в пані палали, очі блискали від захвату, груди високо здіймалися.
— Слухай, Фросю,— поривчасто промовила пані,— циганка, до правди, бреше ловко й може бути нам корисна... Зацікав її, щоб вона знову прийшла... Розумієш?..
— Розумію, розумію... ясна пані... Розірвуся для вельможної... слід ніжок їїмосці буду цілувати... себе не пожалію,— торохтіла камеристка, виряджаючи свою пані.
Сповнена райдужних надій і любовного настрою, Розалія поскакала до заповітного дуба й иа превелику радість знайшла в дуплі його згорнуту маленьку цидулку. В ній стояла одна тільки фраза: "Через два дні або провалюся в саме пекло, або буду надвечір у бурдеї *, що по той бік яру, в глибині лісу, просто від фігури..."
В передмісті'Літина, над мальовничою кручею, серед розкішних, розложистих лип, стояв невеликий будиночок з ган-ком, під високою солом’яною покрівлею; з одного боку перед будиночком лежало чисте поле, а з другого — крутизною збігав до ставу, що блискотів унизу, кучерявими верховіттями густий сад. Цей будиночок належав ще молодому Годзе-вичу, колишньому секретареві повітового суду, який чомусь рано залишив службову кар’єру. Злі язики подейкували, що він змушений був піти у відставку через те, що не вмів з начальством ділитися хабарями, а сам Годзевич звалював провину на суддю, котрий переслідував його як руського й православного. Так чи інакше, а секретар змушений був залишити суд і, не маючи шансів на іншу службу, купив собі цей будиночок і став приватним повіреним у справах, не пропускаючи нагоди писати і ябеди на свого ворога, котрого від усієї душі ненавидів. Вкупі з суддею він терпіти не міг і всіх панів-католиків, і службових осіб, які були тоді з поляків58. Кожна Кармелюкова витівка над панами тішила озлобленого відставного повітчика, й він, потираючи руки, завпеди приказував при цьому зловтішно: "Молодець Кармелюк! Так їм, проклятим, і треба!"
Одного разу ввечері, під час згаданих тут подій, Годзевич печерував у своєму ставку раків; та тільки-но віп забрів під кручу, як прибігла з гори кирпата дівчинка й сказала, що приїхав до нього якийсь поважний пан.
— А бодай його чорт ухопив! — вилаявся він.
Годзевич, не поспішаючи, допечерував раків, одніс на кухню й, переодягнувшись, нарешті вийшов у свою світличку-салоник з серйозним виглядом; та тільки він придивився до одвідувача, як оторопіло скрикнув:
— Ой мамо, хто це? Невже Хоздодат?
— Аз многогрішний,— весело відповів одвідувач.
— А бодай тебе! Живий, здоровий? — і господар радісно обійняв свого гостя.— Ми вже зовсім поховали тебе. Приїжджав на тому тижні мій шуряк, сестринець, а твій батечко... Казав, що ти як у воду впав...
— О лукавий старець, щоб не простив йому Саваоф! Чи не він мене потилишниками та чернечим хлібом витурив з батьківського дому, а тепер за мною ще й уболіває!
— Та що ти? За що?
— Рада нечестивих лжемудреців вирішила, що я за статурою й перезрілістю £оден більше для продовження роду людського, аніж для науки.
— А! Каторжні! У мої часи вони були поблажливіші й навіть у другому класі тримали таких, що вже бороди брили... Але де ж ти тепер перебуваєш? Може, одружився?
— Ох, сія обставина стала для мого духу тлетворною
й нарочито мене занапастила,—щиро зітхнув Хоздодат.— Ізбрало бє серце мое дівицю, запалавши до неї всіма почуттями й вожделеніями, але батько відкинув моє жадання й звелів мені пояти в супутницю життя хоча й багату, але осоружну потвору, і коли натура моя не могла піднестися на такий подвиг, то він запалився гнівом несправедливим і вигнав єдине чадо своє з храмини.
— Жорстоко й несправедливо, це правда,— по хвилинному роздумі озвався Годзевич.— Але все-таки де ж ти, злощасний, прилаштувався? По пишному одягу видно, тобі пофортунило?
— Пофортунило... та так, що повернутися назад не токмо в батьківський дім, але навіть і до життя, статутом дозволеного, мені, грішникові сущу, вже неможливо... І я воістину для вас усіх єсмь усопший.
— Та що ти за дурниці мелеш?
— Правду кажу! Тільки прошу тебе... деряш моє бранне
існування в таємниці. —
— Признавайся — ти знаєш, що я тебе люблю: і родич, і в одній буосі були... Ну, в чому ж річ? — співчутливо й міцно стискуючи руки небожері, промовив Годзевич.
— Я пішов,— із зусиллям промовив нарешті Хоздодат,— до Кармелюка за писаря...
— До Карме...—скрикнув вражений господар і завмер на півслові, розкривши рота й витріщивши очі.
Настала напружена, вирішальна мовчанка. Годзевич важко дихав, із страхом озираючись навкруги, а гість тихо зітхав, винувато похиливши свою голову...
— Та ти,ж закінчиш у Сибіру або на дибі...— сказав нарешті неабияк стурбований Годзевич.— Покинь скоріше, поки тебе не злапали, цю службу... Переселись до мене, а тоді поміркуємо...
— Хто має висіти, той не втоне! — відповів приказкою Хоздодат.—А Кармелюк єсть зело достойний і велелюбний до принижених і ображених, він карає токмо саддукеїв та фарисеїв та й то душі християнської не губить... Хули на нього всякі ізригають і лжу зводять несправедливо... А я спізнав його серцем і реку вам, що він мене жаліє дужче за батька мого рідного, і я іменую від душі мого добродійника батьком. Чи батько ж зрадить і покине мене?
— Ох, одчайдушна голово! Та я й сам, хоч і не знаю-Кармелюка, а душею до нього прихильний... І мене вельми радує, коли, він панів і жидів шарпає... а все ж таки, хоч я серцем і прихильний до того гайдамаки, а голови за ньо-го своєї не підставлю,—— голова, поки вона на плечах, мені самому потрібна.
* — Та я й свою голову ціню не в динарій, а в кілька, може, талантів, але... судженого конем не об’їдеш... Ну, та що про це І Ось незабаром від Кармелюка багато які хабарники, здирці, злочинці й чревоугодники дістануть заслужену мзду — і таку, Що буде по стогнищах града чути скрегіт їхніх зубів.