— Важно! — зробив висновок Дмитро.
— То чи можеш ти настрочити це все на папері? — спитав свого писаря Кармелюк.
— Можу велемовно й зело втямливо...
— ’Ну, то й пиши... тільки помалу і прочитуй... Може, щось виправити й додати доведеться.
Попович сколотнув у каламарчику чорнило, подивився па нього перед вогнем, понюхав і несхвально похитав головою; потім видер з пучка перо, загострив його, пильно роздививсь на нігті розщепинку й, заклавши перо за вухо, заходився розгладжувати на пеньку аркуш паперу; але тому що поверхня пенька була нерівна, то попович одірвав од своєї хламиди клапоть поли й за його допомогою наладнав свій письмовий стіл. Нарешті, він сам сів по-турецькому, схилив набік голову й почав старанно водити пером по папері. Всі з цікавістю з’юрмилися, поприсідавши навпочіпки щільним колом. Серед таємничої мовчанки чути було тільки, як еонів писар та скрипіло перо; нарешті, після деякої паузи, він відвів голову й прочитав:
— "Його свиномордиій милості, ііайпаскудиішому папеж-цеві, онукові кислоокої відьми та задрипаного жида й виродкові самого сатани, літинському безбожному судді й катові, панові Сливинському посланіє".
Кожна фраза поповича викликала дружне схвалення й захоплений регіт.
— Та ти, з біса, писака добрий! —— Дмитро вдарив співчутливо писаря кулаком.
— Чудово! Такого я й шукав! — радів Кармелюк.
— Ану, шквар йому далі, та ще гостріше! Щоб кожне слово, як шпичка в ніс,— спонукував Андрій, соваючись від радощів з місця на місце.
— Ось що пиши,— почав отаман: — "Я, Кармелюк, наказую тобі, щоб ти зараз же звільнив Я^туха, щоб не судив, не катував безневинних селян і щоб оповістив і панів — не глумитися над православним людом і поводитися по-людському..."
— А не як з бидлом,—пояснив Андрій.
— Та жидам не давати його в руки й віри не чіпати,—
додав Дмитро. .
— І на панщину не гнати його щодня,— обізвався ще хтось із-за вогнища. —
— От-от, все це й пиши,— підтвердив отаман, а потім, після невеликої паузи, почав диктувати: — "Так наказую тобі, псяюсі..."
— І сатанинському виродкові,— додав писар.
— Добре...— провадив далі, посміхаючись, отаман,— "якщо ти не вволиш моєї волі, то своїм отаманським словом ручуся, що не врятують тебе ні бузувіри-паии, ні їхні паскудні команди; піймаю я тебе, вгодований кабанюко, спершу витоплю з тебе на малому вогні сало..."
— І смердючий лій — змащувати жидівські пантофлі,— додав писар.
— Добре,— засміявся Андрій,— а потім накажу нарізати з його спини пасів, на яких можна було б вішати економі в-здирщиків.
— А живе м’ясо під пасами посолити,— докинур солдат.
— А потім полити ще горілкою!—хтось крикпун, давлячись од сміху.
— Все, все пиши,— погодимся отаман,— та ще додай, що після пасів і вогшо я йому позабиваю цвяхи під нігті й, нарешті, посаджу на палю... що не пожалію ні його жінки, ні рідних і що помсти моєї не уникне ніхто.
— Так би їм давно, шельмам! — вигукнув Дмитро.
— Ех, важко, батьку! — обізвався Андрій, а за ним загомоніло і все товариство.
Писар, нахиливши голову майже до самого паперу, довго ще писав, часом зупиняючись і покутуючи зубами перо.
Від слів Розалії Агата була в захопленій.
— О так, так, серце моє! — скрикнула вона.— Ревнощі — то найсильніший засіб. Мені це найперше спало на думку! Але як же ми викличемо ревнощі в тієї Уляни?
— Кармелюк закоханий по вуха в свою жінку,— відпові
ла Розалія,— але треба запевнити її, що він її зраджує, що в нього є інша. Через те що отаман цей і справді часто
відлучається без неї з табору, то викликати підозру в за
коханої жінки не важко. А для того, щоб вона впевнилася в цьому, ми напишемо листа до Кармелюка, немовби від його нової * коханки, і постараємося зробити так, щоб цей лист потрапив саме до рук Уляни. В цьому ж листі уявна коханка Кармелюка призначатиме йому побачення в якомусь затишненькому місці, в якому ми постараємося розмістити засідку.
— Ах, це прекрасно! — заплескала в долоньки Агата.— Але знаєш, засідку потім, а спершу треба приручити. Знаєш, це справді чудово! — скрикнула вона, і оченята її розгорілися.— Ліс, таємничість і роман з отаманом ватаги! Я б охоче взяла на себе роль героїні, звичайно, для блага ойчизни й секретно, щоб допомогти тобі...
Розалія остовпіла: всякої дурниці могла вона сподіватися від Агати, але такої спритності не гадала зуетріти від неї,
"От тобі й помічниця! Задовольнялась би вже своїм ро?
маном з Алоїзом, а їй ще ось чого закортіло! І буде ж лізти й заважати! От накинула сама собі мороку!"
Розалія придушила свою внутрішню злість і промовила серйозно й голосно:
— Що ти кажеш, люба? Навіть і жартувати так негоже. Коли б цей виродок був ще якимсь італійським бандитом,— ну, тоді ще нехай би й так.,. Але з бидлом... Це ганьба!
— Ах так, звичайно! — зніяковіла Агата й густо почервоніла.— Я пожартувала.
— Я так і знала,— відповіла Розалія, але в думці зробила собі зарубку, що з цією навіженою треба тримати себе обережніше.— Отже,— сказала вона весело,— повернемося ж до нашого плану. Невже ти гадаєш, що закохана жінка, діставши: такого листа, не кинеться наосліп на місце побачення, щоб спіймати суперницю?
— Безсумнівно, вона кинеться туди, і ми її піймаємо, а за нею й проклятого гайдамаку! О моя Розюню, ти просто Соломон!
Агата обняла Розалію за шию й дзвінко поцілувала її.
— Але чекай, чекай! — скрикнула вона, відхиляючись від подруги.— Ти кажеш — лист. Але як же вона прочитає його? Вона ж, мабуть, неписьменна.
— Немає сумніву! Але там у них, напевно, є й письменні. Та й, крім того, невже ти думаєш, що вона не знайде способу прочитати листа, в якому говоритиметься про зраду її коханця? Скажи, коли б ти дістала такого листа хоч китайською мовою, невже б ти не зуміла розкрити його змісту?
— Чи можеш ти сумніватися в цьому, Розюню? Я гадаю, що й хлопка-розбійниця зуміє зробити це, але треба, щоб вона знала, що в листі говориться про зраду коханця. А як же це?
— Ах, ангеле мій, та простішого немає нічого! — усміхнулася Розалія.— Досить того, щоб той,, хто принесе листа, сказав, що лист від жінки,— а отаманша ж, напевно, поцікавиться довідатись, від кого лист,— і що доручено його передати тільки самому отаманові в руки,— щоб підозріння спалахнуло. А там ревнощі. .А коли ревнощі закиплять у нашому серці, тоді все: розсудливість, небезпека, обов’язок,-— все розлётиться, як дим.