— Браво! Віват! — сплеснула в долоні Розалія.
— Пшепрашам! Од чистого сердя! — простяг руку і Янчевський.
— Але стримайся, благородний юначе, не випробовуй даремно долі! — спинила Пігловського Розалія гарним же-
стом руки.— Розбійників у цій щілині вже немає: їхній слід і вітер завіяв!
— Чому? — скрикнув Янчевський.
— Та тому, що, по-перше, крізь цей отвір видно прекрасне небо, по-друге, в нього ще й зараз тягне дим, отже, він ніким і нічим не захаращений, не затулений, по-третє, якщо вже вибралися звідси негідники, то, мабуть, вони не зосталися коло ями надати вашого візиту, а негайно розбіглися по лісі. От коли лізли по ньому люди, димові не було куди проходити, і він валував з печери, а як тільки отвір спорожнів, то й відкрилася тяга. Панові ж Янчевському таке становище зрозуміле,— ущипливо натякнула Розалія на пере-; бування свого залицяльника в каміні.
— Сто перупів! — заскреготав зубами Янчевський.— О, дайте мені ту собачу кров! Добудьте мені того виродка! Все віддам за його шкуру! Коли ж пекло дасть мені його в руки!
— Його може дати панові в руки не пекло, а я! — гордо промовила Розалія й застигла у величній позі.
— Пані? Моя кохана пані! Моя цариця допоможе мені, її вічному рабові? — заціпенів від захвату Янчевський.
— Так, я, і без моєї допомоги хороброму панові не помастить піймати збойці. Наш славний сподвижник застосовує зовсім негодящі сили, щоб піймати ворога, сам же визнає ці сили підступними, продажними, які співчувають розбійникам,— і сам на них спирається. У всьому світі правує вашим братом жінка,— пиховито посміхнулася Розалія,— і в цього виродка пекла, як висловлюється пан, є коханка, у якої виродок лежить під п’ятою, і треба сказати, що та жінка має бути хитра й розумна, як тридцять тисяч ораторів: вона вас ошукала в лісі, вона й тут урятувала свого дружка від коптильні... Отож не Кармелюка треба шукати, • а його подругу: просту ж хлопку, аби тільки попалася, можна й залякати, й підкупити... і новітня Даліла охоче викаже свого Самсона53. А знайти ту жінку я допоможу, я! — підкреслила вона впевнено й владно.
— Моя богине! — у пориві захвату скрикнув Янчевський.— Будь нашою владаркою й надією нашою! До ніжок твоїх кладу всю мою владу і всі мої збройні потуги! — І він урочисто впав перед красунею на коліна й простяг їй свою дамаську шаблю.
— Мені дуже жаль,— казав у своєму кабінеті молодому Рудковському, діловодові судової комісії, літинський суддя — член тої ж комісії,— але я мушу передати панові, що
презус наш вельми невдоволений... гм... так... вельми невдоволенні з йогомості за непослух і неточне виконання його волі...— Суддя пихкав, червонів і іскрив своєю люлькою.— Звичайно, може, все це діло владнається... Ми всі за пана... ми теж підтримаємо... Але, розумієте, поки гцо панові треба залишити свою посаду... щоб не дратувати нашого громовержця, Перуна...
Рудковський із зневажливою недбалістю слухав тираду судді, підкручуючи вгору свої вусики.
— І дуже добре,— промовив вііі крізь зуби й примружив очі, хоч поблідле його обличчя виказувало внутрішнє роздратування,— я матиму велику втіху не зустрічатися з цим набундюченим фанфароном,43 з цим горезвісним оборонцем ойчизни,., І хто йому вручив жезл маршалка? Раз пощастило взяти обманом п’яного Кармелюка, так він уже уявив себе Наполеоном. Сам наробив дурниць, а на інших звалює свої помилки... Чому він на облаві не з’явився відразу до скелі? Га?! Чекав підкріплення... хоробрий лицар! Ну, повз його носа й прослизнули розбійники... А я... я змушений був податися вглиб, коли провідник показав кишло гайдамаків, не стояти ж я мав, як ідол, як стояв із своєю командою цей нустомел, цей хвалько, цей...
— Та не хвилюйся, пане,— спробував заспокоїти свого гостя суддя,— все перемелеться... мука буде...
— Не люблю фанфаронства!.. Та ось тепер ваш Демосфен уже сам діяв; я не заважав... і що ж? Піймав злочинців? Га? Піймав? Облизня піймав..; пшепрашам вельможного пана... Сотнею команди обложив розбійників — жінку, діда й ще якесь щеня в печері... з якої й виходу не було... і пся крев утекла... прослизнула в них поміж руками! Ха-ха! Спритні мисливці!
— Так, так... до правди,— погодився суддя, закриваючи себе цілими клубами сизого диму,— знову не пощастило!
— І десять разів не пощастить, поки розбійник не піймає самого презуса і не надіне на нього кардинальської шапочки з його ж, презусової, шкіри...
— Але ж, пане... Не можна ж такого бажати своєму начальству...
— Пшепрашам пана... Але я занадто обурений... Так! І дивуюся з одного: чому дали владу в руки Янчевському, тільки в його руки?.. Ви ще матимете й не таке лихо через цього героя!
— Бронь боже! — відхитнувся на кріслі суддя.
В цю мить почулися в су&днім покої дзвінкі молоді голоси, і товариство, яке складалося з трьох осіб — дружини судді, пустотливої 44 Агати, пані маршалкової Розалії та Алоїза Пігловського, що приїхали в гості до судді,— грайливо влетіли до кабінету, вносячи з собою струмінь .життєрадісних веселощів. З Рудковським і господиня, й гості раніше вже бачилися й, мабуть, тільки що про нього говорили.
— Пане коханий! — звернулася до судді Розалія.— Мені казала Агата, нібито комісія відмовляє панові Владиславові?
— Вельможна пані... не те щоб... а тут вийшло непорозуміння,— зніяковів суддя.
— Це гидко! — тупнула ніжкою Агата,.— Чуєш — гидко! t
— Негарно,— протягла Розалія й насупила брови,— я знаю, звідки цей вітер повіяв...
— Заступництво таких богинь мені дуже лестить і зворушує моє серце,— схвильовано промовив Рудковський, поклавши руку на груди,— але ця посада й служіння панові Янчевському мене не цікавить...
— Ні, це обурливо,— гарячкувала Розалія,— я цього Феліксові не прощу! Я сама просила пана секретаря рушити до лігвища лиходія, і ось за це йому кара!
— Звичайно, вельможна пані...—виправдовувався суддя.— Vox feminae — vox dei*.
— Само собою зрозуміло,— промовила Розглія,— що це дурниця: тепер не Янчевський презус вашої комісії, а я довудца команд, котрі будуть послані на влови лиходіїв... а тому вимагаю від усіх найсуворішого підкорення моїй волі!
— Коло ніжок панських! — захоплено промовив Рудковський.