— Чого прийшов сюди? — зустріла його замогильним голосом Уляна.
— До вашої милості, тіточко. Воли пропали в нас.
— Ну, то що ж?
— Поворожіть, якщо ваша ласка! — хлопчик низько вклонився.— Всі кругом кажуть, що коли ви поворожите, то й скотина знайдеться.
-т— Всі кажуть... А ти сам звідки?
— З Головчинців.
У печері почувся рух; Кармелюк присунувся на ліктях до виходу. Ні Уляна, ні хлопчик не помітили цього.
— Хто ж тебе направив сюди? — далі допитувала Уляна.
— Я був у вашій корчмі; там був тільки один дід якийсь; він сказав, що не знає, де ви, я й пішов блукати лісом і зустрів дядька одного. Він розпитав мене, хто я й звідки, і показав дорогу.
— Який же він собою?
— А хто його знає, тіточко! Здається, сліпий на одне око...
— Сліпи-ий? — в голосі Уляни почулася тривога.—Ага, таки чула моя душа... розвідав,— прошепотіла вона, схвильовано підводячись з місця.
Та хлопчик не зрозумів хвилювання, яке охопило ворояшу.
— Згляньтеся, тіточко, поворожіть! Одне-єдине, що в нас було, це пара волів, та й ті вкрали лихі люди. Я й гроші приніс...— Хлопчик вийняв з пазухи зав’язану у вузлик ганчірочку й добув з неї срібного карбованця.
— Ну, ну, йди собі! Ще що вигадав: буду я ворожити за карбованця! — додала Уляна, щоб тільки відкараскатись од клієнта, який так невчасно з’явився.
— Ой тіточко, дав би більше, та немає в нас нічого... Ото тільки й достатку, що пара тих волів... Хотів одежу заставити — ніхто не бере... Поворожіть, на бога, а я вам... я вам материні чоботи принесу.
— А чому це ти сам прийшов? Не знайшлося хіба старших? — звернулася раптом Уляна до хлопчика, непевно приглядаючись до його обличчя.
— А хто ж піде? Нас із братом тільки двоє, мати вмерла.
— А батько?
— А батько покинув нас...— додав хлопчик тихим, сумним голосом і похилив голову.
— Ой, чи не брешеш ти, хлопче! — промовила Уляна, впиваючись інквізиторським поглядом хлоцчикові в обличчя.— Хто твій батько?
Хлопчик помовчав, ніяково потупивши очі.
— Хто твій батько, питаю? — грізно крикнула Уляна й сильно потрясла хлопчика за плече.
— Кармелюк...— ледве чутно прошепотів хлопчик.
— Ясю! Сину мій! — пролунав з печери несамовитий крик, і Кармелюк, відштовхнувши набік Уляну, кинувся до хлопчика і вхопив його в обійми.— Дитино моя нещаслива... Прости свого батька за все... за все! — заговорив він, глухо ридаючи і вкриваючи обличчя поцілунками.
— Татку, батьку!!— скрикнув і Ясь і міцно обхопив руками батькову шию.
— Упізнав, сину, ие забув?
— Упізнав, тату! То це правда, що ви повернулися. А ми думали — брешуть люди...
— Повернувся, синку, з тяжкої неволі повернувся і не залишу вас тепер ніколи, дітки мої нещасливі!..— І Кармелюк знову заходився цілувати й пригортати до себе дорогу, рідну істоту.
Уляна стояла збоку й мовчки спостерігала цю сцену. Такий несподіваний вияв бурхливої батьківської любові приголомшив її й розбудив у душі ревниве почуття. Вона стояла тут збоку, зовсім чужа цим людям, які злилися в єдиних родинних обіймах, і почувала, що ніколи, в найкращі хвилини, не виявляв Кармелюк до неї стільки бурхливої й зворушливої ніжності, як до цього обірваного хлопчика. .
— Ну, а мати ж,—розпитував далі Кармелщк,—невже?...
— Померли.
— Нещасна! — з глибоким горем вирвалось у Кармелюка. Він витер сльозу й, перехрестившись, прошепотів: "Царство небесне, вічний супокій!"
Запала тяжка жовчанка.
Уляна скоса поглядала на Кармелюка й, дарма що хлопчикове повідомлення дало їй полегшення, отаманове горе немов завдало їй особистої образи. Недобре почуття закипіло в її душі й, клекочучи, підіймалося їй до горла.
— Як же? Коли? — проронив після довгої паузи Кармелюк.
Хлопчик почав розповідати про смерть нещасливої Марини, про те, як після арешту Кармелюка Янчевський і Пігловський звеліли її жорстоко побити і як по тому мати не зводилася з постелі. Як потім пан одібрав у них і конячину, й коропу, зосталася тільки пара волів,— мабуть, забув про них дозорець. Тільки тими волами й жили вони: наймалися до людей... Як потім ще раз приходив дозорець, хотів бити матір та гнати її на панщину, а як побачив, що вона вже ледве дише,— плюнув і пішов з хати. То вона все кашляла, кашляла кров’ю, а черев півроку й померла: благословила їх перед смертю й просила, щоб не забували за батька на часточку подавати.
— Голубка моя тиха... безталанна!..— прошепотів з болісною тугою Кармелюк і з такою силою стиснув пальці, що чути було, як вони хруснули.— Це я занапастив тебе, я!.. А хто винен? Хто винен у всьому? Ох, господи милосердний! — Він затулив обличчя руками й похилив голову.
Ясь збентежено дивився на мовчазне батькове горе; губи його почали здригатися, а очі йому заволокли сльози. Батька він завжди уявляв собі як нещасного вигнанця, і ось тепер цей нещасний плаче. Плаче за бідолашною матір’ю, котрої вже немає, котра не вернеться вже ніколи.
Сльози котилися по брудній щоці хлопця.
— Тату! — промовив він несміливо, боязко доторкаючись до шиї Кармелюка.
Кармелюк стрепенувся й витер рукавом очі.
— Жалієш, мене, сину? — промовив * він з надзвичайною ніжністю, притягаючи до себе хлопчика.— Ой тяжко, сину! А може, й краще, що господь забрав її до себе. Намучилася тут доволі...— Він глибоко зітхнув.— Ну а як же ви живете?
— Тітка Мотря перейшли до нас, вони в хаті трудяться, а я роблю в полі,— додав не без гордощів Ясь.
— Сам хазяйнуєш? Ох, гірка доля! Та не буде того більше! Ні! Одпишу я так панам на їхніх власних спинах, що аж пекло затрясеться!.. Та про це потім... потім,— додав Кармелюк, притискуючи до серця руку.— Ти йшов так здалеку... втомився... зголоднів, синку мій! — Він притяг до своїх грудей хлопчика й гукнув, не обертаючись: — Уляно, давай лишень нам їсти!
То було перше слово, кинуте до Уляни.
— Ні, татку, нехай уже краще тіточка поворожить мені про воли.
— Будуть у тебе воли, синку, все буде,— і гроші, й одяг, і худібка! Якщо я за всіх свою голову несу, то принаймні хоч ви нестатків не зазнаєте. Давай їсти, Уляно!
— Попоїсти завжди встигнемо,— понуро відповіла красуня,— а подумай про те, що треба йти скоріше звідси.
— А це ще що? Чому? — Кармелюк обернувся до Уляни, й на обличчі його виразно відбилася досада.