Схвальний гомін жваво пройшов серед слухачів.
— Авжеж, це прикро,— провадив Хойнацький.— Ну, покотили ми по невідомих доріжках і перед світанком спинилися в страшіщх нетрищах... біля якоїсь корчми... Кармелюк мені й каже: "Я ще попрошу пробачення у вельможного пана, але нам на першій порі потрібні гроші... то позич мені на слово гонору..."
— На слово гонору... Ах він бестія! — скипів Янчевський.— Шельма, лайдак, хлоп сатани, і ще сміє спиратися на гонор!
— Так... Ну, а коли спирається на гонор, то я йому віддав: "На,— кажу,— пане, ось усе, що в мене є".
— І сам оддав? Та ще й паном назвав? — обурився Янчевський.— Я б йому такого пана дав!
— А от побачимо! Пам’ятай, що відьма держала над скронею цівку... Потім Кармелюк гречно запропонував мені полізти в погріб, просячи пробачення, що на якийсь час, заради остороги, повинен мене позбавити волі, і додаючи, що через два дні до моїх послуг будуть і мої коні, й екіпаж, і все одержане, що я повинен буду ще тиждень мовчати про все, що сталося, а потім уже можу поїхати хоч і до самого диявола-презуса й передати йому, що з ним, підлим комедіантом,—пробач на слові,— поквитається Кармелюк...,
— Побачимо,— скрикнув Янчевський, але в голосі його прорвався непогамовний дрож... І хоч як він старався за-* глушити тривогу медом, але вона просвічувалася на поблідлому обличчі.
*— Засунув він мені на прощання до кишені той пістоль, котрий відьма держала, й каже: "На згадку від моєї красуні!" — і, побажавши всього доброго, замкнув наді мною ляду.,. Зостався я сам у темряві... Почала мене трясти лихоманка... Мабуть, од сирості.:. Сидів я, сидів... і мене охопила туга... нестерпна... серце болісно стислося... холодний піт виступив па чолі... чуб став сторч... Я почав озиратися навкруги і помітив, що в одному кутку погреба лежала драбина; ту, по якій мене спустили вниз, відьма забрала, а про цю, мабуть, забули. Протягом цілого дня я прислухався,— вгорі було тихо, жоден звук не долітав до мене, хоч і в ляді, і кругом неї були чималі щілини. Довго я перевіряв усе це і почав, нарешті, переконуватися, що мене покинули в глухій, нежилій корчмі самого... Від цього я й зрадів, і перелякався... Я приставив драбину, нечутно виліз до ляди й почав прислухатися: ні єдиного звуку,— тільки часом цвірінькали десь дуже близько, мало не над лядою, горобці... Це мене ще більше впевнило, що людей у корчмі не було. Тоді я почав оглядати щілини в ляді й помаленьку смикати; виявилося, що вона була не на замку, а па клямці. Одчинити її було легко... Я хотів був зразу ж скористатися свободою, але побоявся: міг бути десь поблизу вартовий!.. З страшенним нетерпінням став я ждати вечора... і от, нарешті, щілина потемніла... Через півгодини я вже був у сінях корчми. З жахом я оглянувся: було безлюдно, але якась тінь шаснула в двір... мені здалося — собака... Думаю: почне гавкати, і мене накриють; але я намацав пістоля і в думці подякував відьмі... Нарешті, коли вже зовсім згасла зоря, я виповз на дорогу... Ліс чорнів... похмурий, понурий... страшні кошлаті тіні насувалися з усіх боків, і здавалося, що в безпросвітній темряві горіли скрізь якісь диявольські очі, горіли, кружляли й налітали на мене вогняними колами; я перейшов дорогу й кинувся бігти... гілляки мене стьобали, затримували... рвали одяг... але я, стискуючи в руках пістоля, сміливо йшов уперед і вперед... Виплив місяць... Ліс осяявся таємничим світлом... гонитви не було... пішли впереміж галявини... я їх перебігав... і, нарешті, натрапив на якусь дорогу й на хлопа на возі... Від нього я довідався, що близько Літин... Я звелів йому везти мене скоріше до міста, пообіцявши добру плату... котру й попрошу в пана судді.
Суддя був похмурий, як хмара, і нічого не відповів своє-.
му гостеві, ніби не дочув його слів, але Янчевський поспішив сказати:
— Мій гаманець теж до твоїх послуг... Але пробач мені, мій друже... а в твоїй розповіді багато, знаєш... того, що породжує налякана фантазія, а правдивого неначе мало... Ця вишукана ввічливість і при ввічливості — твоя поступливість... Потім, знаєш, отой погріб... Сам оддаєш гроші...
— Та пістоль же коло скроні! Ціз ж не жарт, зрозумій! — скрикнув ображений Хойнацький.
— І це все тобі могло примаритися!..
— Примаритися? Та ось він у кишені! Дивись! — І Хойнацький вихопив з кишені довгий шматок... сухої ковбаси.
В перілу мить усі навіть шарахнулись убік, але, придивившись, вибухнули несамовитим реготом. Хойнацький сам, глянувши на цю зброю, занімів і, розкривши рота, стояв правцем. Його комічна постать з простягнутою ковбасою викликала гомеричний регіт; сам суддя, забувши свій похмурий настрій, ледве міг утримати руками черево, яке аж коливалося від реготу.
— Панове! Я збережу цей знаменитий шматок ковбаси,— урочисто промовив Демосфен, взявши з руки приятеля "зброю", яка його налякала.— Я збережу його і прикріплю на пам’ятнику сього мужа, як символ безстрашності й доблесті героя...
— Що ж тут... ніч... розбійники... ножі... рушниці...— плутався зніяковілий Віцент.
— Та чого ви смієтеся! — заступилася за свого гостя Агата.— У таких бувальцях кожен би з нас перелякався не те що ковбаси, але й дулі... За здоров’я пана Віцента; втік же від таких лиходіїв, щоб нам сповістити,— так за його хоробрість!'— піднесла келиха суддиха.
— Нєх жиє! — крикнули всі жваво й почали цокатися із збентеженим паном Хойнацьким.
— Але чи багато було в пана грошей? — спитав суддя з потаємною метою з’ясувати щімливе питання, яке його діймало; він увесь час сидів, як на голках, ждучи з хвилини на хвилину, що Хойнацький заговорить про його розписку, але той мовчав, і суддя почав заспокоюватися на тому, що епізод з розпискою не має ніякого зв’язку з Кармелюком, а все-таки йому хотілося в тому впевнитися...
— Грошей у гаманці, який я віддав Кармелюкові, майже не було,— сумно відповів Хойнацький.— Але там був,.. Ага! — згадав він про щось тривожно.— Я й забув... Це найважливіше, що примусило мене поспішити сюди... Бога ради, благаю, пане суддя, не платити нікому по тому доку-менту, котрий ти видав мені на ті десять тисяч злотих, які ти в мене позичив.