— Пам'ятаєш, як нам тоді було весело? — спитав він.— До речі... а де те моє привидівське вбрання?
Малому довелось признатися, що мама забрала його.
Вона дуже розсердилась, що Карлсон зіпсував простирадло. Та потім залатала дірки, і одяг привида знову став простирадлом.
Почувши це, Карлсон пирхнув.
— Вона мені життя вкорочує! Всюди пхає свого носа! В цій хаті я ніколи не маю спокою!
Він сів на стілець і насупився.
— Якщо так і далі буде, то я не граюся. Самі собі споряджайте своїх привидів, як хочете!
Та потім він підскочив до шаховки з білизною і відчинив дверцята. [432]
— На щастя, тут ще є простирадла. ! Він схопив мамине найкраще льняне простирадло та Малий зупинив його:
— О ні, не це! Лиши його... там є старі порвані простирадла, вони теж годяться. ;
Карлсон був невдоволений.
— Старі порвані простирадла! Я вважав, що невеличкий привид із Васастаду повинен мати ошатне святкове вбрання. Та коли вже в мене немає на прикметі іншого, ще кращого будинку, то нехай... давай сюди те дрантя!
Малий витяг два порваних простирадла й подав Карлсонові.
— Якщо ти їх ізшиєш, то вийде привидовий одяг,— мовив він.
Карлсон стояв набурмосений з простирадлами в руках.
— Якщо я їх ізшию? Ти хотів сказати: якщо ти їх ізшиєш! Гайда, полетимо до мене на дах, щоб у розпалі шиття не наскочив хатній цап!
А за кілька хвилин Малий уже сидів у Карлсоновій хатці й шив привидові одяг. У школі на уроках ручної праці він навчився і пришивати, і вистьобувати, і шити хрестиком, але як зліпити з двох простирадл одяг привидові, його не навчено. Довелося давати собі раду самому. Він обережно спробував залучити собі на підмогу Карлсона.
— Ти хоч би покраяв простирадла,— попросив він. Карлсон похитав головою.
— От кого б я покраяв, то це твою маму... і ще й як би покраяв! їй конче треба було забирати моє приви-дове вбрання! Отож буде чесно й справедливо, коли ти зшиєш мені нове. Берись до роботи й не скигли!
Крім того, сказав він, йому ніколи шити, бо треба негайно малювати картину. [434]
— Картини малюють тоді, коли є натхнення. А воно якраз надходить до мене. Гоп! Ось воно й прийшло!
Малий не знав, що таке натхнення. Карлсон пояснив, що це така хвороба. На неї хворіють усі художники — тоді їм хочеться малювати й малювати, замість шити привидові одяг.
Тож Малий виліз на столярний верстат, сів, підібгавши ноги, як справжній кравець, і заходився шити, а Карлсон примостився собі в куточку біля коминка й малював картину.
За вікном стояла темна ніч, але в Карлсоновій хатці було ясно й затишно — під стелею горіла гасова лампа, а в коминку палав вогонь.
— Сподіваюсь, ти уважний і вмілий кравець,— мовив Карлсон.— У кожному разі я хочу мати гарний привидовий одяг. Я люблю мережку навколо шиї, або хай буде шлярка.
Малий нічого не відповів.
Він шив собі далі, в коминку потріскував вогонь, а Карлсон усе малював.
— А що ти малюєш? — запитав Малий.
— Побачиш, коли я закінчу,— відповів Карлсон. Нарешті Малий зшив привидовий одяг — як йому здавалося, цілком добрий одяг. Карлсон поміряв його і лишився дуже вдоволений. Щоб показати себе, він пролетів кілька разів по кімнаті.
Малий здригнувся. Карлсон видався йому справді страшним і схожим на привида. Бідолашна панна Цап! Вона так хотіла мати привида, і от їй з'явиться такий, що, далебі, кого завгодно може перелякати.
— Тепер хатній цап хай шле повідомлення дядькам з телебачення,— мовив Карлсон.— Бо скоро з'явиться невеличкий привид із Васастаду, моторизований, буйний, і вродливий, і страшенно-страшенно небезпечний.
Карлсон літав по кімнаті й задоволено сміявся. Картина [435] більше не цікавила його. Малий підійшов подивитися, що Карлсон намалював.
"Портрет моїх кроликів",— було написано внизу на аркуші.
Насправді ж Карлсон намалював маленьке червоне звірятко, що більше скидалося на лисицю.
— Це що, лисиця? — спитав Малий.
Карлсон стишив лет і приземлився поряд з Малим. Він схилив набік голову й поглянув на картину.
— Ну, певне, що лисиця. Безперечно, це лисиця, що її намалював найкращий у світі майстер малювати лисиць.
— Так,— сказав Малий,— але ж... тут написано "Портрет моїх кроликів"... Де ж ті кролики?
— Вони всередині в лисиці,— відповів Карлсон. [436]
Карлсонів дзвоник
Другого ранку і Боссе, і Бетан прокинулися з якимись дивними червоними плямами на тілі.
— Скарлатина,— сказала панна Цап, побачивши плями. Те саме сказав лікар, якого вона викликала.
— Скарлатина! Негайно до лікарні! Потім він показав на Малого:
— А його поки що треба ізолювати.
Малий заплакав. Він не хотів, щоб його ізолювали. І не тому, що знав, як то бути ізольованому, але це слово звучало препогано.
— Цить,— сказав Боссе, коли лікар пішов,— це означає, що тобі тільки не доведеться ходити до школи й зустрічатися з іншими дітьми. Щоб не заразити їх, розумієш?
Бетан лежала й плакала.
— Бідний Малий! Який ти будеш самітний! Мабуть, треба зателефонувати мамі.
Але панна Цап не хотіла й чути про таке.
— Нізащо! Пані Свантесон потрібен спокій і відпочинок. Подумайте-но, адже вона теж хвора. Я буду його доглядати. —
Вона кивнула на Малого, що весь у сльозах стояв коло ліжка Бетан.
Більше говорити не було часу, бо приїхала санітарна машина й забрала Боссе та Бетан. Малий плакав. Звісно, він часом сердився на своїх брата й сестру, але й дуже їх любив.
Яке горе, що Боссе й Бетан треба лягати в лікарню!
— Ну, бувай здоров, Малий! — сказав Боссе, коли санітари виносили його.
— До побачення, любий, дорогий братику, не сумуй! Ми скоро повернемось! — мовила Бетан. [437]
— Добре тобі казати,— ревів Малий.— А як вм помрете!
Панна Цап насварила його:
— Як можна бути такому дурному й думати, що вію скарлатини помирають!
Малий пішов до своєї кімнати. Там він узяв на руки! Бімбо.
— Тепер у мене залишився тільки ти,— сказав він і обняв Бімбо.— І, звичайно, Карлсон.
Бімбо чудово розумів, що Малому тяжко. Він лизав хлопчикові обличчя, немов хотів сказати:
"Так, але принаймні ти маєш мене. І Карлсона!" Довгу хвилину Малий сидів собі тихенько й думав,,; як добре, що є Бімбо. А потім страшенно затужив за мамою. Він згадав, що обіцяв їй писати, і надумав негайно виконати обіцянку.