Карибська таємниця

Страница 7 из 50

Агата Кристи

Гілінґдонами й Дайсонами… Міс Марпл стишила ходу й зрештою зупинилася. Вона не пішла на пляж, а примостилася в затіненому кутку тераси. Дістала своє плетиво, і дротики замиготіли в її руках, ніби хотіли встигнути за швидким перебігом думок. Їй це не подобалося, ні, це їй аж ніяк не подобалося. Чомусь не зовсім несподіваною видалася їй смерть майора.

Вона стала перебирати подумки події вчорашнього дня.

Майор Полґрейв та його історії…

Їй уже доводилося чути багато подібного, і можна було не дослухатися уважно… Хоч, можливо, ліпше було б, якби вона дослухалася.

Кенія — він розповідав їй про Кенію, потім про Індію, про північно-західний кордон із Трансваалем, а потім невідомо з якої причини заговорив про вбивство… Але навіть тоді вона не стала слухати його уважно.

Він говорив про якусь відому подію, що сталася тут і про яку багато писали в газетах.

А вже після того, — коли він нахилився й подав клубок вовни, що випав у неї з рук, — то почав розповідати про якесь фото. Фото вбивці — так він тоді сказав.

Міс Марпл заплющила очі й спробувала точно згадати всі подробиці тієї історії. Досить таки плутаної історії… майор у своєму клубі… чи в якомусь іншому клубі… почув її від лікаря… а той лікар почув її від ще одного лікаря… Й один із тих лікарів сфотографував когось, хто вийшов у парадні двері… і той "хтось" був убивцею…

Атож, усе було саме так — окремі подробиці тепер пригадалися їй досить чітко…

І майор хотів показати їй оте фото… Він дістав свій гаман і став у ньому нишпорити… і при цьому базікав, не змовкаючи…

А потім, усе ще базікаючи, він підняв голову… і подивився… але не на неї… а на щось позад неї… позад її правого плеча, якщо бути точним. І відразу замовк, його обличчя почервоніло… і він почав квапливо запихати все назад у свій гаман… руки йому тремтіли, і він заговорив гучним неприродним голосом про слонові бивні!

Через мить або дві до них підійшли Гілінґдони та Дайсони…

І саме тоді вона обернула голову, щоб подивитися через своє праве плече… Але не побачила там нічого й нікого. Ліворуч, на якійсь відстані від неї, у напрямку готелю, вона побачила Тіма Кендела та його дружину; а за ними — родину постояльців із Венесуели. Але майор Полґрейв дивився не в тому напрямку…

Міс Марпл була заглиблена в роздуми до обіду.

Після обіду вона не пішла на прогулянку.

Натомість переказала через служницю, що почуває себе не дуже добре, і попросила запитати в доктора Ґрема, чи не зробить він їй таку ласку й не прийде її оглянути.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

МІС МАРПЛ ПРОСИТЬ МЕДИЧНОЇ ДОПОМОГИ

Доктор Ґрем був старим добрим чоловіком років шістдесяти п'яти. Протягом багатьох років він практикував у Вест-Індії, але тепер почасти відійшов від своєї практики й передав більшу її частину своїм вест-індійським партнерам. Він приязно привітався з міс Марпл і запитав, що в неї болить. На щастя для міс Марпл у її віці завжди знаходиться та чи інша хвороба, яку можна обговорити з певним перебільшенням із боку пацієнта. Міс Марпл вагалася між "плечем" і "коліном", але зупинила вибір на коліні. Коліно міс Марпл, як вона сказала самій собі, завжди приходило їй на допомогу у складних ситуаціях життя.

Доктор Ґрем був надзвичайно люб'язним і не став казати, що в її віці такі проблеми неминучі. Він приписав їй один із брендів тих маленьких пігулок, які лежать в основі більшості лікарських рецептів. Зі свого досвіду він знав, що багато літніх людей почувають себе самотніми в перші дні перебування на Сент-Оноре й тому залишився з нею на короткий час, ведучи приязну бесіду.

"Дуже приємний чоловік, — подумала міс Марпл, — і мені соромно брехати йому. Але я не маю іншого виходу".

Міс Марпл була вихована в пошані до істини й, за своєю природою, дуже правдива. Але за певних обставин, коли вважала це своїм обов'язком, вона вміла брехати, надаючи своїй брехні дивовижної правдоподібності.

Вона прочистила горло, вибачливо кахикнула й защебетала з якоюсь старечою невпевненістю в голосі:

— Дозвольте мені, докторе Ґрем, звернутися до вас з одним проханням. Я не хотіла б про це говорити, — але не бачу для себе іншого виходу, — хоч це, власне, річ не важлива. Але, розумієте, вона дуже важлива для мене. І, сподіваюся, ви мене зрозумієте й не подумаєте, що я прошу у вас чогось надто складного або недозволеного.

Вислухавши цю вступну промову, доктор Ґрем приязно відповів:

— Вас щось непокоїть? Я готовий допомогти вам.

— Мій неспокій пов'язаний із майором Полґрейвом. Його смерть дуже мене засмутила. Я пережила справжній шок, коли почула про це сьогодні вранці.

— Атож, боюся, він помер надто несподівано. Учора він був у такому доброму гуморі.

Він говорив лагідно, але спокійно й без емоцій. Очевидно, для нього смерть майора Полґрейва не була чимось незвичайним. Міс Марпл подумала, а чи не підіймає вона тривогу без жодних на те причин? Можливо, підозріливість стала частиною її вдачі? Можливо, їй уже не варто занадто собі довіряти? Щоправда, не йшлося про вже сформовану думку, а лише про підозру. Проте вона вже зайнялася цією справою й повинна дійти до кінця!

— Ми сиділи й розмовляли вчора ввечері, — сказала вона. — Він розповідав мені про своє розмаїте й дуже цікаве життя. Йому довелося побувати в багатьох дивовижних куточках світу.

— Справді так, — погодився доктор Ґрем, якому багато разів доводилося вислуховувати занудні спогади майора.

— А потім він заговорив про свою родину, про своє дитинство, а я розповіла йому про власних племінників та племінниць, і він слухав мене з великим інтересом. І тоді я показала йому фотографію одного зі своїх небожів. Такий любий хлопчик — власне, він уже давно не хлопчик, але для мене він назавжди залишиться хлопчиком, якщо ви мене розумієте.

— Звісно, розумію, — сказав доктор Ґрем, міркуючи, скільки ж йому доведеться чекати, поки стара дама дійде до суті.

— Я подала світлину йому, і він її роздивлявся, коли несподівано люди, — ті дуже милі люди, — які збирають дикі квіти й метеликів, здається, їх звати полковник і місіс Гілінґдон…

— Так, справді. Гілінґдони й Дайсони.

— Авжеж, вони. Вони несподівано підійшли до нас, сміючись і теревенячи. Посідали поруч, замовили трунки, і між нами почалася розмова. Дуже приємна розмова. Але під час тієї розмови майор Полґрейв, мабуть, цілком бездумно поклав мою фотографію до свого гамана, а гаман запхав до кишені. Я тоді не звернула на це уваги, але згодом усе пригадала й сказала собі: "Треба не забути попросити майора, щоб він повернув мені фотографію мого Дензила". Я думала про це вчора ввечері, коли грав шумовий оркестр і відбувалися танці, але не хотіла відвертати його увагу, бо вони тоді дуже веселилися, і я подумала: "Треба не забути нагадати йому про це вранці". Але вранці… — і міс Марпл урвала мову, засапавшись.