— О, у якій фантастичній сукні ви прийшли на сьогоднішній вечір, місіс Дайсон. Я вам так заздрю, що готова зірвати її з ваших плечей.
Але вона була дуже гарна й у своєму вбранні чи принаймні так здавалося міс Марпл: білій сукні, яка туго облягала тіло, з накинутою на плечі гаптованою шовком світло-зеленою шаллю. Лакі не витримала, щоб не помацати ту шаль пальцями.
— Чудовий колір! Мені теж хотілося б мати таку.
— Ви можете купити її в місцевій крамниці, — сказала їй Молі і пройшла далі.
Вона не стала зупинятися біля столу, за яким сиділа міс Марпл. Літніх дам зазвичай залишала чоловікові.
— Старенькі набагато більше люблять чоловіків, — казала вона.
Тім Кендел підійшов і нахилився до міс Марпл.
— Може, ви хотіли б чогось спеціального? — запитав він. — Ви тільки мені скажіть, і ми приготуємо для вас усе, що ви замовите. Готельна їжа, та ще й приготована в субтропіках, — це не те, що ви звикли споживати вдома, еге ж?
Міс Марпл посміхнулася й сказала, що це одна з причин, чому іноді буває так приємно поїхати за кордон.
— Тоді все окей. Але якби вам чогось захотілося…
— Чого, наприклад?
— Ну, знаєте… — Тім Кендел на мить завагався. — Бутербродного пудингу? — нарешті наважився припустити він.
Міс Марпл усміхнулася й відповіла, що чудово обійдеться без бутербродного пудингу протягом певного часу.
Вона взяла ложечку й заходилася їсти своє фруктове морозиво з маракуєю, весело і схвально усміхаючись.
У цю мить заграв шумовий оркестр. Шумові оркестри на Антильських островах вважають однією з головних розваг. Правду кажучи, міс Марпл могла б чудово обійтися без них. Вона вважала, що вони створюють не музику, а брязкіт, бридкий і гучний без потреби. Проте не випадало сумніватися, що іншим цей брязкіт подобався, і міс Марпл, згадавши про свою юність, вирішила, що оскільки заховатися від цих звуків вона нікуди не зможе, то доведеться їх полюбити. Не могла ж вона попросити Тіма Кендела, щоб на її замовлення оркестр заграв "Голубий Дунай". (Як то приємно — танцювати вальс!) А сьогодні молоді танцюють казна-що. Вистрибують, кривляються. Звісно, молодь має розважатися так, як їй до вподоби. Але тут міс Марпл несподівано зупинилася у своїх роздумах. Бо їй раптом спало на думку, що дуже мало з присутніх тут людей були молодими. Танці, яскраве освітлення, музика оркестру (навіть такого чудернацького, як шумовий) — усе це, безперечно, призначалося для молоді. Але де тут молодь? Молодь, певно, навчається в університетах або працює, маючи лише два тижні відпустки на рік. Таке місце відпочинку, як тут, надто далеко розташоване й надто дороге. Це веселе й безтурботне життя призначається для тридцятирічних і сорокарічних — і тих старих чоловіків, які хочуть догодити своїм молодим дружинам (а іноді й собі разом із ними). Можна тільки пошкодувати, що молодих тут мало або й зовсім нема.
Міс Марпл нудьгувала за молоддю. Була тут місіс Кендел, звичайно. Вона, певно, мала не більш як двадцять два чи двадцять три роки і, як здавалося, щиро втішалася — але ж це була її робота, тільки всього.
За сусіднім столом сиділи канонік Прескот та його сестра. Вони помахали міс Марпл рукою, щоб вона приєдналася до них пити каву, і вона прийняла запрошення. Міс Прескот була худою жінкою із суворим обличчям, а канонік — круглим, рожевощоким чоловіком, чиє обличчя сяяло добродушністю.
Принесли каву, і стільці трохи відсунули від столів. Міс Прескот відкрила свій несесер і дістала звідти бридку на вигляд скатертину, яку підшивала. Вона розповіла міс Марпл про події дня. Уранці вони відвідали нову школу для дівчаток. Після пообіднього відпочинку пройшлися плантацією цукрової тростини й пили чай у пансіоні, де зупинилися їхні друзі.
Прескоти оселилися в "Золотій Пальмі" раніше, аніж міс Марпл, і тому змогли розповісти їй про інших постояльців готелю.
Отой старий чоловік, містер Рейфаєл, приїздить сюди щороку. Він фантастично багатий! Володіє величезною низкою супермаркетів, розкиданих по всій Північній Англії. Молода жінка, та, що з ним, — його секретарка Естер Волтерс, удова. (Там усе гаразд, звичайно. Нічого непристойного. Зрештою, йому вже майже вісімдесят!)
Міс Марпл кивком голови висловила свою цілковиту згоду з тим, що там і справді не може бути нічого непристойного, а канонік зауважив:
— Дуже мила молода жінка; її мати, якщо не помиляюся, вдова й живе в Чичестері.
— Містер Рейфаєл привіз із собою також служника. Чи то радше медбрата — він кваліфікований масажист, думаю. Його прізвище — Джексон. Бідолашний містер Рейфаєл практично паралізований. Як це сумно — з такими грішми!
— Він щедро й із радістю жертвує на церкву, — схвально промовив канонік Прескот.
Люди мінялися місцями, одні пересідали далі від шумового оркестру, інші — ближче до нього. Майор Полґрейв приєднався до квартету Гілінґдонів-Дайсонів.
— Тепер про тих людей, — мовила міс Прескот, без потреби знизивши голос, бо він однаково не був чутний через гуркіт і брязкіт шумового оркестру.
— Я саме збиралася запитати у вас про них.
— Вони були тут торік. Вони щороку по три місяці живуть у Вест-Індії, оселяючись на різних островах. Високий чоловік — то полковник Гілінґдон, а темноволоса жінка — його дружина, вони ботаніки. Інші двоє, містер і місіс Ґреґорі Дайсон — американці. Він пише про метеликів, якщо не помиляюся. И усі четверо цікавляться птахами.
— Так приємно, коли люди мають хобі на свіжому повітрі, — добродушно промовив канонік Прескот.
— Думаю, їм би не сподобалося, що ти назвав їхнє захоплення хобі, Джеремі, — сказала його сестра. — Вони друкують свої статті в журналах "Нешнел Джіоґрефік" та "Роял Ортікалчерел Джорнел". Вони сприймають себе дуже серйозно.
Гучний вибух сміху долинув від столу, на який вони дивилися. Він був настільки гучний, що перекрив брязкіт шумового оркестру. Ґреґорі Дайсон відхилився назад на своєму стільці й бив кулаком по столу, його дружина протестувала, а майор Полґрейв осушив свій келих і, схоже, аплодував.
У цю мить їх навряд чи можна було назвати людьми, які сприймають себе серйозно.
— Майорові Полґрейву не слід так багато пити, — сердито зауважила міс Прескот. — У нього високий кров'яний тиск.