Дуже, дуже обережно міс Марпл підвела голову. Вікна в бунгало були розташовані низько. Ховаючись за листям повзучої рослини, що обплітала стіну бунгало, вона зазирнула досередини…
Джексон стояв навколішки перед валізою. Валіза була відкрита, і міс Марпл побачила, що в ній було кілька відділень, папери з яких Джексон переглядав, іноді витягуючи їх із довгих конвертів. Міс Марпл не стала затримуватися на своєму посту спостереження. Вона хотіла лише з'ясувати, що робитиме Джексон, і тепер вона це знала. Джексон стромляв носа в чужі справи. Вона не могла судити, чи він шукав щось конкретне, чи просто задовольняв свої природні інстинкти. Але тепер вона знала, що Артур Джексон і Джонас Парі були не тільки схожі зовні, а й мали однакові звички.
Тепер їй залишалося тільки відступити звідти ніким не поміченою. Вона дуже обережно опустила голову й поповзла по клумбі, аж поки її не могли побачити з вікна. Після чого повернулася у своє бунгало й заховала черевики та підбор, який відірвала від одного з них. Вона подивилася на них із любов'ю. Чудове пристосування, яким вона зможе скористатися ще колись, якщо виникне потреба. Вона знову взула сандалі й, поринувши в роздуми, повернулася на пляж.
Обравши хвилину, коли Естер Волтерс пішла скупнутися, міс Марпл сіла в крісло, де щойно сиділа Естер.
Ґреґ і Лакі сміялися й розмовляли із сеньйорою де Каспеаро, створюючи великий галас.
Міс Марпл заговорила дуже тихо, майже пошепки, не дивлячись на містера Рейфаєла:
— Ви знаєте, що Джексон стромляє носа у ваші справи?
— Це мене не дивує, — сказав містер Рейфаєл. — Ви спіймали його на гарячому?
— Я побачила крізь вікно, як він відкрив одну з ваших валіз і став переглядати ваші папери.
— Певно, роздобув до неї ключ. Винахідливий молодик. Але він буде розчарований. Ніщо з того, що він там знайде, не принесе йому найменшої користі.
— Він іде сюди, — сказала міс Марпл, подивившись у бік готелю.
— Надходить час для мого ідіотського занурення в море.
Він знову заговорив — дуже спокійно:
— А щодо вас — не будьте такою ініціативною. Я не хотів би, щоб наступний похорон був вашим. Пам'ятайте про свій вік і будьте обережною. Ви ж розумієте, тут діє хтось, хто не гребує засобами.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ
НІЧНА ТРИВОГА
І
Настав вечір. На терасі увімкнули світло. Люди вечеряли, розмовляли й сміялися, хоч не так голосно й весело, як вони розмовляли й сміялися день або два тому. Як завжди, грав шумовий оркестр.
Але танці закінчилися рано. Люди позіхали й розходилися спати. Світло погасло. Навколо запанували темрява й тиша. Готель "Золота Пальма" поринув у сон…
— Евелін! Евелін! — пролунав гострий і наполегливий шепіт.
Евелін Гілінґдон стрепенулася й перевернулася в постелі.
— Евелін! Будь ласка, прокиньтеся.
Евелін Гілінґдон рвучко підвела голову й сіла в ліжку. У дверях стояв Тім Кендел. Вона втупила в нього здивований погляд.
— Евелін, будь ласка, ви можете піти зі мною? З Молі щось негаразд. Вона хвора. Я не знаю, що з нею таке. Мабуть, проковтнула щось.
Евелін міркувала швидко й рішуче.
— Гаразд, Тіме. Я прийду. Повертайтеся до неї. Приєднаюся до вас через мить.
Тім Кендел зник. Евелін вислизнула з ліжка, накинула халат і подивилася через кімнату на друге ліжко. Її чоловік, здавалося, і не прокинувся. Він лежав, відкинувши голову вбік, і спокійно дихав. Евелін на мить завагалася, потім вирішила не будити його. Вийшла у двері й швидко попрямувала до головної будівлі, проминула її й підійшла до бунгало Кенделів. Тім чекав її у дверях.
Молі лежала в ліжку. Очі в неї були заплющені, а дихання явно не було природним. Евелін нахилилася над нею, закотила їй повіку, помацала пульс, а тоді подивилася на столик біля ліжка. Там була порожня склянка, з якої зовсім недавно випили воду. Поруч стояла порожня пляшечка з-під таблеток. Евелін підняла її.
— Тут були її снодійні пігулки, — сказав Тім, — але ця пляшечка була наполовину повна ще вчора або позавчора. Певно, вона проковтнула їх багато.
— Ідіть і покличте доктора Ґрема, — сказала Евелін. — По дорозі розбудіть когось із ваших кухарів і накажіть їм зварити міцну каву. Міцну, наскільки можливо. І покваптеся.
Тім побіг виконувати доручення. За дверима він зіткнувся з Едвардом Гілінґдоном.
— Пробачте, Едварде.
— Що тут відбувається? — запитав Гілінґдон. — Що сталося?
— Це Молі. Евелін із нею. Я біжу покликати лікаря. Мабуть, мені треба було спершу побігти до нього, але я… я не був переконаний, і подумав, що Евелін знатиме, як нам бути. Молі дуже не сподобалося б, якби я привів лікаря без потреби.
Він побіг геть. Едвард Гілінґдон якусь хвилину дивився йому навздогін, а потім увійшов до спальні.
— Що відбувається? — запитав він. — Це серйозно?
— А, ось і ти, Едварде. Я не знала, будити тебе чи не будити. Ця дурна дитина чогось наковталася.
— Їй погано?
— Цього не можна сказати, не знаючи, скільки пігулок вона проковтнула. Не думаю, що їй буде дуже погано, якщо ми прийшли вчасно. Я послала по каву. Якщо ми зможемо примусити її випити бодай трохи міцної кави…
— Але навіщо вона це утнула? Ти ж не думаєш… — і він не докінчив фразу.
— Що ти хотів сказати? — запитала Евелін.
— Ти ж не думаєш, що вона зробила це через розслідування… поліцію… і таке інше?
— Можливо, звісно. Такі речі вселяють велику тривогу людям із надто вразливою психікою.
— Молі не виглядала на людину, чия психіка надто вразлива.
— Цього ніколи не вгадаєш, — сказала Евелін. — Іноді втрачають самовладання люди, від яких ніхто цього не чекав.
— Атож, я пам'ятаю… — і він знову не договорив.
— Істина полягає в тому, — сказала Евелін, — що ти нічого ні про кого не знаєш. — Вона додала: — Навіть про найближчих тобі людей…
— Чи не надто далеко ти зайшла зі своїм порівнянням, Евелін? Чи не надто ти перебільшуєш?
— Не думаю. Коли ти думаєш про людей, то уявляєш їх у тому образі, який сам для себе створив.
— Я тебе знаю, — спокійно сказав Гілінґдон.
— Ти думаєш, що ти мене знаєш.
— Ні. Я в цьому переконаний. — І він додав: — А ти знаєш мене.
Евелін подивилася на нього, а тоді знову обернулася до ліжка. Вона взяла Молі за плечі й струснула її.