— Атож.
— У такому разі Евелін Гілінґдон, Лакі та Естер Волтерс відпадають. Таким чином, ваш убивця — якщо вся ця надумана ахінея правдива — це або Дайсон, або Гілінґдон, або мій Джексон із його добре підвішеним язиком.
— Або ви, — додала міс Марпл.
Містер Рейфаєл пустив її останнє зауваження повз вуха.
— Не говоріть дурниць, які мене дратують, — промовив він. — Я скажу вам одну річ, яка вражає мене й на яку ви, схоже, не звернули увагу. Якщо вбивця один із цих трьох, то чому, в біса, старий Полґрейв не впізнав його раніше? Чорт забирай, адже всі вони сиділи й дивилися один на одного протягом двох останніх тижнів. Де тут глузд?
— Я думаю, глузд тут є, — сказала міс Марпл.
— Поясніть тоді, де ви його бачите.
— Ви, певно, звернули увагу на те, що в історії майора Полґрейва сам він ніколи не бачив чоловіка, про якого йдеться. Цю історію розповів йому один лікар. Той лікар подарував йому фотографію як курйоз. Майор Полґрейв міг дивитися на ту фотографію дуже пильно, коли вона тільки потрапила йому до рук, але потім він просто запхав її до свого гамана й зберігав там як сувенір. Лише вряди-годи діставав її звідти й показував тому, кому розповідав свою історію. А крім того, містере Рейфаєл, ми не знаємо, як давно це сталося. Він не згадав про це, коли розповідав мені свою історію. Тобто він міг розповідати її всім, хто хотів його слухати, упродовж багатьох років. П'ятьох років, десятьох, а може, і більше. Деякі з його історій про полювання на тигра мали місце не менш як двадцять років тому.
— Та певно, що не менше, — сказав містер Рейфаєл.
— Тому я й на мить не припускаю, що майор Полґрейв упізнав би обличчя на фотографії, якби він випадково зустрівся з тим чоловіком. На мою думку, сталося, — і я майже переконана, що сталося саме так, — що коли він став розповідати мені свою історію, він почав нишпорити в гамані, шукаючи фотознімок, дістав його, подивився на обличчя на ньому, а тоді підняв погляд угору й побачив те саме обличчя або обличчя, дуже на нього схоже, яке наближалося до нього з відстані в десять-дванадцять футів.
— Так, — погодився містер Рейфаєл, — так, це варіант можливий.
— Він геть розгубився, швидко запхав фотографію назад у свій гаман і почав голосно говорити про щось інше.
— Але він не міг бути певним, — сказав містер Рейфаєл із глибокою переконаністю в голосі.
— Звісно, не міг, — погодилася міс Марпл. — Але згодом він, безперечно, дуже уважно роздивився ту фотографію, знову придивився до чоловіка і спробував зрозуміти, чи то була лише подібність, чи справді йшлося про одну й ту саму особу.
Містер Рейфаєл міркував хвилину або дві, потім похитав головою.
— Тут якась помилка. Мотив убивства майора неадекватний. Абсолютно неадекватний. Коли він розповідав вам свою історію, то говорив голосно, чи не так?
— Так, — сказала міс Марпл, — дуже голосно. — Таким був його звичай.
— Ви маєте слушність. У нього справді був звичай кричати. То кожен, хто підходив, міг почути, що він сказав?
— Я думаю, його було чути на добрій відстані.
Містер Рейфаєл знову похитав головою. Він сказав:
— Це фантастично, надто фантастично. Кожен може засміятися, почувши таку історію. Такий собі старий бовдур розповідає те, що розповіли йому, і показує фотографію, і все це нібито має стосунок до вбивства, скоєного багато років тому. Або принаймні рік або два тому. Чому це має тривожити чоловіка, про якого йдеться? Ніяких доказів, лише кілька чуток, історія з третіх рук. Він може навіть визнати схожість, він може сказати: "А я й справді схожий на того хлопця! Ха-ха!" Ніхто не повірив би в те, що старий Полґрейв упізнав його. Не заперечуйте, бо я йому теж не повірив би. Ні, тому чоловікові, якщо то й справді був той чоловік, не було чого боятися, абсолютно не було. На це звинувачення він міг би лише засміятися. Навіщо йому було вбивати старого Полґрейва? У цьому не було жодної необхідності. Ви повинні це розуміти.
— Я все розумію, — сказала міс Марпл. — Проте я не готова погодитися з вами. І це мене тривожить надзвичайно. Настільки тривожить, що вчора я не могла заснути всю ніч.
Містер Рейфаєл подивився на неї пильним поглядом.
— Послухаймо, що у вас на думці, — спокійно промовив він.
— Я можу помилятися, — завагалася міс Марпл.
— Либонь, ви й справді помиляєтеся, — сказав Рейфаєл із притаманною йому цілковитою відсутністю такту, — та все одно послухаймо, які думки обсідали вас у години перед світанком.
— Дуже сильний мотив міг бути в тому випадку, якби…
— Якби що?
— Якби незабаром — і дуже скоро — готувалося ще одне вбивство.
Містер Рейфаєл витріщився на неї. Він спробував трохи підтягтися й випростатися в кріслі.
— Поясніть свою думку, — сказав він.
— Я так погано вмію пояснювати. — Міс Марпл говорила швидко й досить незв'язно. Рожевий рум'янець забарвив їй щоки. — Припустімо, хтось планує вбивство. Якщо ви пам'ятаєте, то в історії, яку розповів мені майор Полґрейв, ішлося про чоловіка, чия дружина померла за підозрілих обставин. Потім, через певний проміжок часу, було скоєне ще одне вбивство за таких самих обставин. Дружина чоловіка з іншим ім'ям померла так само, і лікар сказав, що він упізнав того самого чоловіка, хоч той і змінив ім'я. Отже, складається враження, — сподіваюся, ви зі мною згодні, — що в того суб'єкта подібні злочини увійшли у звичку.
— Ви маєте на увазі Сміта й наречених, яких він топив у ванні?
— Я читала, чула та й із власного досвіду знаю, що коли чоловікові, який скоїв свій перший злочин, щастить уникнути покарання, то це його, так би мовити, підбадьорює. Він думає, що скоїти вбивство легко, що він надто розумний, аби його могли викрити. І він повторює його. А наприкінець, як ви сказали і як ото сталося зі Смітом, котрий топив своїх наречених у ванні, це перетворюється на звичку. Такий хронічний злочинець щоразу вбиває в іншому місці й щоразу під іншим ім'ям. Але його злочини дуже схожі між собою. Так мені здається, хоч я можу й помилятися…
— Але ви певні, що не помиляєтеся, чи не так? — запитав містер Рейфаєл із проникливою переконаністю.
Міс Марпл провадила, не відповівши на його запитання: