— Ви думаєте, вона виходила зустрічатися з кимось — з Вікторією Джонсон?
— Можливо. А може, вона бачила, хто виходив зустрічатися з Вікторією Джонсон.
— Ви подумали про Ґреґорі Дайсона?
— Ми знаємо, що він розмовляв із Вікторією раніше. Вони могли домовитися зустрітися згодом. Не забувайте, що всі рухалися по терасі вільно — пили, танцювали, виходили й заходили до бару.
— Одне слово, алібі є тільки в оркестру, — сказав Дейвентрі, криво посміхнувшись.
РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ
МІС МАРПЛ ШУКАЄ ДОПОМОГИ
Якби хтось був гам і побачив лагідну на вигляд стару даму, яка замислено стояла в лоджії біля свого бунгало, він би подумав, що єдина проблема, яка її хвилює, — це як провести сьогоднішній день: відвідати Джеймстаун, поїхати на мис Пелікан і там пообідати чи провести тихий ранок на пляжі.
Проте лагідна стара дама думала зовсім про інше — вона була у войовничому настрої.
— Треба щось робити, — сказала міс Марпл, звертаючись до самої себе.
До того ж вона була переконана, що не можна втрачати жодної хвилини часу. Ішлося про дуже нагальну справу.
Але кого вона зможе переконати в тому факті, який очевидний для неї? Вона не сумнівалася в тому, що й сама докопалася б до істини, якби мала час.
Вона вже з'ясувала чимало. Чимало, але не досить. А часу більше не було.
Міс Марпл із гіркотою усвідомлювала, що на цьому острові, який був земним раєм, вона не має звичних союзників.
Вона з жалем згадувала своїх друзів в Англії — сера Генрі Клітерінґа, який завжди був готовий уважно вислухати її, його хрещеника Дермота, чий статус у Скотленд-Ярді останнім часом дуже підвищився, але він досі був готовий повірити, що коли міс Марпл висловлює якусь думку, то за нею завжди щось є.
Але чи стане цей тубільний офіцер поліції з лагідним голосом звертати увагу на наполягання старої леді? Доктор Ґрем? Але їй потрібен був не доктор Ґрем — надто лагідний і нерішучий, безперечно, він не був чоловіком, здатним на швидкі рішення та швидкі дії.
Міс Марпл, почуваючи себе скромним посланцем Господа Всевишнього, майже викрикнула в біблійному дусі:
— Хто піде за мною? Кого мені послати?
Вона не відразу зрозуміла, що звук, який долинув до її вух через мить, був відповіддю на її молитву — навпаки. Якимсь куточком своєї свідомості вона сприйняла той вигук, як окрик чоловіка, що кличе свого собаку:
— Гей!
Міс Марпл, поглинута своєю нерозв'язною проблемою, не звернула на нього уваги.
— Гей!
Тепер цей окрик пролунав уже гучніше й примусив міс Марпл неуважно озирнутися навкруги.
— Гей ви! — нетерпляче викрикнув містер Рейфаєл утретє. І додав: — Я до вас звертаюся.
Міс Марпл не відразу зрозуміла, що "Гей ви!" містера Рейфаєла адресувалося їй. Раніше ніхто в такий спосіб її не кликав. Таке звертання аж ніяк не можна було назвати джентльменським. Проте міс Марпл не обурилася, бо люди рідко обурювалися дещо дивними діями та вчинками містера Рейфаєла. Він був законом для самого себе, і люди сприймали його таким. Міс Марпл подивилася на той простір, який відокремлював її бунгало від його оселі. Містер Рейфаєл сидів у своїй лоджії і махнув рукою, кличучи її.
— Ви гукали мене? — запитала вона.
— Звичайно, я гукав вас, — відповів містер Рейфаєл. — А кого ви, думали, я гукав — кота? Ходіть сюди.
Міс Марпл пошукала очима свою сумочку, підняла її й перетнула простір між їхніми бунгало.
— Я не можу підійти до вас, якщо хтось мені не допоможе, — пояснив містер Рейфаєл, — тому й довелося вам підійти до мене.
— О, так, — сказала міс Марпл. — Я все розумію.
Містер Рейфаєл показав на стілець, що стояв поруч із ним.
— Сідайте, — сказав він, — я хочу поговорити з вами. Щось, до біса, дивне відбувається на цьому острові.
— Так. Справді, — погодилася міс Марпл, сідаючи на вказаний стілець. За звичкою вона дістала своє плетиво й поклала його собі на коліна.
— Тільки не починайте плести, — сказав містер Рейфаєл. — Я цього терпіти не можу. Ненавиджу жінок, які плетуть. Це дратує мене.
Міс Марпл поклала свою роботу назад у сумку. Вона зробила це не з виглядом служниці, яка виконує розпорядження свого пана, а радше з виглядом лікаря, що поступається перед забаганкою вередливого пацієнта.
— Тут багато базікають про всяку всячину, — сказав містер Рейфаєл, — і я ладен об заклад побитися, що ви серед найперших базік. Ви та пастор із його сестрою.
— Нічого дивного, що люди базікають за тих обставин, які тут склалися, — відповіла міс Марпл.
— Дівчину з цього острова вбивають ножем. Знаходять у кущах. Це вбивство може бути цілком звичайним. Той чоловік, із яким вона жила, міг приревнувати її до іншого або знайшов собі іншу дівчину, а вона приревнувала і влаштувала йому скандал. Секс у тропіках. Щось таке. А ви що скажете?
— Ні, — сказала міс Марпл, хитаючи головою.
— Місцева влада теж так не думає.
— Вам вони, певно, розповідають більше, аніж могли б розповісти мені.
— Усе одно я ладен об заклад побитися, що ви знаєте більше про це, ніж я. Ви наслухалися чимало теревенів.
— Звичайно, наслухалася, — погодилася міс Марпл.
— Вам же, певно, немає чого робити, крім як слухати теревені?
— У такий спосіб часто можна здобути корисні відомості.
— А знаєте, — сказав містер Рейфаєл, — щодо вас я припустився помилки, хоч я й не часто помиляюся в людях. Але ви далеко не така проста жінка, якою спочатку мені здавалися. Усі ці чутки про майора Полґрейва та про історії, які він розповідав… Ви думаєте, його вколошкали, чи не так?
— Боюся, що так.
— То це правда, — сказав містер Рейфаєл.
Міс Марпл набрала повні груди повітря.
— І цю правду встановлено? — запитала вона.
— Встановлено й точно встановлено. Мені розповів Дейвентрі. Я не розголошую таємницю, бо результати розтину тіла все одно стануть відомі. Ви щось сказали Ґремові, він пішов до Дейвентрі, Дейвентрі пішов в адміністрацію, а адміністрація інформувала поліцію, там вирішили, що історія зі смертю майора видається підозрілою, тож вони відкопали старого Полґрейва, щоб оглянути його тіло.
— І що вони в ньому знайшли? — запитала міс Марпл і замовкла, чекаючи на відповідь.
— Вони виявили, що він проковтнув смертельну дозу чогось такого, чого й лікар не зможе вимовити правильно. Наскільки я можу пригадати, це звучить приблизно як дифлоргексагоналетилкарбензол. Але думаю, це не точна назва, бо поліційний лікар умисне зробив її такою складною, щоб ніхто не зрозумів, про що справді йдеться. Ця речовина, можливо, називається дуже просто — евіпан, або веронал, або сироп Істона, або щось таке. Але подали наукову назву, щоб збити з пантелику непрофесіоналів. У всякому разі її чимала доза, думаю, спричиняє смерть, а симптоми цієї смерті схожі на смерть від високого кров'яного тиску, тим більше, що майор увечері добре наковтався алкоголю. Тому його смерть усім здалася цілком природною й ніхто не помітив у ній чогось незвичайного. Лише сказали "старий бідолаха" і швиденько його закопали. А тепер вони сумніваються, що в нього взагалі був високий тиск. Він казав вам про це коли-небудь?