— Люди завжди все помічають, чи не так? — прокоментувала міс Марпл.
— І, звичайно ж, коли його дружина раптово померла…
— Вона померла тут, на цьому острові?
— Ні, ні. Я думаю, вони були в той час на Мартиніці або Тобаго.
— Зрозуміло.
— Але я довідалася від інших людей, які перебували в той час там, а потім приїхали сюди й говорили про всяку всячину, начебто лікар мав якісь сумніви.
— Справді? — перепитала міс Марпл із видимою цікавістю.
— То були тільки чутки, звичайно, але містер Дайсон, безперечно, одружився знову надто швидко. — Вона знову стишила голос. — Десь через місяць, я думаю.
— Уже через місяць, — повторила міс Марпл.
Дві жінки подивились одна на одну.
— Яка нечулість! — сказала міс Прескот.
— Атож, — погодилася міс Марпл. — А може, це було пов'язано з грішми? — додала вона делікатно.
— Я, власне, не знаю. Він любить пожартувати — певно, ви чули, як він це казав, — що дружина принесла йому щастя.
— Так, я чула.
— І дехто витлумачує його слова так, що він був радий одружитися з багатою жінкою. Хоча, звісно, — сказала міс Прескот із виглядом людини, яка не може не визнати істину, — вона також жінка показна, для кожного, кому подобаються жінки такого типу. А щодо грошей, то, думаю, їх мала його перша дружина.
— А Гілінґдони, вони люди заможні?
— Гадаю, що так. Я не стверджую, що вони казково багаті, але заможні. Двоє їхніх хлопців навчаються в одній із найкращих приватних шкіл в Англії, і вони подорожують більшу частину зими.
У цю мить з'явився канонік, який вийшов на коротку прогулянку, і міс Прескот підвелася, щоб приєднатися до брата. Міс Марпл залишилася сидіти там, де була.
Через кілька хвилин Ґреґорі Дайсон проминув її, прямуючи сягнистими кроками до готелю. Проходячи, він весело помахав їй рукою.
— Про що ви замислилися? — запитав він.
Міс Марпл лагідно усміхнулася, намагаючись уявити собі, як би він відреагував, якби вона відповіла: "Я думаю про те, чи ви не вбивця?"
Було вельми ймовірно, що він ним був. Усе складалося в таку струнку систему: вона щойно вислухала розповідь про смерть першої місіс Дайсон, а майор Полґрейв розповідав їй про вбивцю дружин — принагідно згадавши відому історію про "наречених, утоплених у ванні".
Так, усе збігалося, єдиним запереченням було те, що все збігалося надто добре. Але міс Марпл дорікнула собі за цю думку — хто вона така, щоб вимірювати вбивства за якоюсь міркою?
Голос — трохи хрипкий — примусив її підстрибнути на стільці:
— Ви не бачили Ґреґа, міс… міс…
"Лакі, — подумала міс Марпл, — вона явно не в доброму гуморі".
— Він щойно пройшов тут — прямував до готелю.
— Так я й думала! — роздратовано вигукнула Лакі й побігла до готелю.
"Їй уже сорок, і сьогодні вранці вона не здається молодшою", — подумала міс Марпл.
І її охопила велика жалість — жалість до всіх Лакі у світі, що були такі безпорадні перед Часом.
Почувши позад себе шурхіт піску, вона обернула свого стільця.
Містер Рейфаєл, підтримуваний Джексоном, вийшов із бунгало на ранкову прогулянку.
Джексон посадив свого працедавця в крісло з коліщатами й заметушився біля нього. Містер Рейфаєл відіслав масажиста геть нетерплячим помахом руки, і Джексон пішов у напрямку до готелю.
Міс Марпл не гаяла часу: містера Рейфаєла ніколи не залишали самого надовго — певне, зараз до нього підійде Естер Волтерс. Міс Марпл хотіла перекинутися кількома словами з містером Рейфаєлом наодинці, і тепер побачила свій шанс. Вона мусила поквапитися запитати в нього те, що хотіла запитати. Тут не йшлося про навідну розмову. Містер Рейфаєл був не той чоловік, якого можна було б затягти в тривалі теревені, якими мали звичай бавитися старі леді. Найімовірніше, він би відразу повернувся у своє бунгало, рятуючись від переслідування. Міс Марпл вирішила відразу перейти до діла.
Вона підійшла туди, де він сидів, підтягла стілець, сіла й сказала:
— Я хочу дещо запитати у вас, містере Рейфаєл.
— Запитуйте, запитуйте, — озвався містер Рейфаєл. — Ви, певно, хочете, щоб я пожертвував гроші на місіонерську діяльність в Африці або на ремонт церкви?
— Загалом я зацікавлена в кількох проектах доброчинності й була б дуже рада, якби ви пожертвували на них гроші. Але зараз я хочу запитати вас зовсім про інше. Скажіть мені, будь ласка, чи майор Полґрейв коли-небудь розповідав вам історію по вбивство?
— Он як! — сказав містер Рейфаєл. — То він і вам розповідав? І сподіваюся, ви спіймалися йому на гачок?
— Я не знала, що думати, — сказала міс Марпл. — А що саме він розповідав вам?
— Він базікав про якесь чарівне створіння, таку собі відроджену Лукрецію Борджіа. Вродливу, юну, золотоволосу й усе таке.
— Справді? — трохи розгублено перепитала міс Марпл. — І кого ж вона вбила?
— Свого чоловіка, звичайно, — сказав містер Рейфаєл. — А кого б ви думали?
— Отруїла?
— Ні, здається, вона дала йому снодійну пігулку, а потім запхала його голову в газову піч. Винахідлива дамочка. А потім повідомила, що чоловік наклав на себе руки. Вона відбулася легко. Обмежена осудність чи щось таке. Таку статтю до вас сьогодні застосовують, якщо ви гарненька жінка або юний шибеник, якого надто сильно любить мати. Лихо та й годі.
— Майор не показував вам фотографію?
— Фотографію дамочки? Ні. Чого б він мав показувати її?
— Он як, — проказала міс Марпл.
Вона сиділа там, трохи розгублена. Певно, майор Полгрейв протягом свого життя розповідав людям не лише про тигрів, яких він застрелив, та слонів, на яких полював, а й також про вбивць, з якими йому доводилося стрічатися. Можливо, у нього був цілий репертуар історій про вбивства. Доведеться з цим рахуватися.
Несподівано Рейфаєл загорлав:
— Джексоне!
Відповіді не було.
— Хочете, я вам його знайду? — запропонувала міс Марпл, підводячись.
— Ви його не знайдете. Десь бігає за дівками, ось він де пропадає. З цього хлопця добра не буде. Погана в нього вдача. Але мене він влаштовує.
— Піду його пошукаю, — сказала міс Марпл.
Вона знайшла Джексона в далекому закутні тераси, де він сидів і випивав із Тімом Кенделом.
— Містер Рейфаєл кличе вас, — сказала вона.
Джексон скорчив виразну гримасу, осушив свою склянку й підвівся на ноги.