Взяли каторжника на допит. Два дні били — зуби, як кремінці, на кам'яну підлогу сипались. Шкіру смугами розписали, а Ригор — ані пари з уст.
Генерал-губернатор острова звелів привести Ригора до себе на квартиру. Був каторжник у сірому халаті з тузом на спині, сіру арештантську шапку скинув — півголови виголено. Роздивляється на килими, на картини — ніколи до того не бував у панських хоромах.
Увійшов генерал-губернатор, сів і Риторові вказує на крісло:
— Сідай, Ригоре Древетняк.
— Ніяк неможливо, ваше високоблагородіє. Не то що сісти — торкнутись боляче.
Генерал-губернатор зморщив обличчя.
— Ну, нічого, — каже, — постій. Вищий виростеш.
— Не хочу вас у збитки вводити, ваше благородіє.
— Як так?
— Високому труну треба довшу робити, дощок піде більше.
— Ти, братець, не турбуйся про труну. Ми тебе казенним коштом поховаємо.
— Розумію.
— Що ти розумієш?
— Казенних коштів не шкода, ваше високоблагородіє.
Генерал-губернатор знову поморщився.
— Ось що, братець, закурюй, — і простяг Ригорові цигарку.
— Не візьму, ваше високоблагородіє. Глупостями не займаюсь.
Генерал-губернатор закурив пахучу цигарку і лагідно загомонів:
— Слухай, братець, я чув, що ти не хочеш указати місце, де знайшов самородки. Адже ти, певно, натрапив у тайзі на нечуваний скарб, на багатюще розсипище золота. Коли ти вкажеш місце, я даю слово переглянути гною справу — ти підеш на волю.
— Я, ваше високоблагородіє, піду на волю, а ви на те золоте розсипище через гнилі болота пошлете. тисячі таких, як я зараз. Їм, ваше високоблагородіє, воля тоді буде одна — поганяй у могилу. Хіба до мене, вільного, не долетять їхні прокльони, що заплатив я за свою волю їхніми кістками? Ні, слово моє тверде. Я і то жалію, що не закопав самородків у землю. Та думка була — вирвуся з тайги, з проклятого острова, сімейство побачу.
— Побачиш, Древетняк. Давай по-хорошому. Ти чув мої умови: вкажи місце — і я даю слово, що…
— Я вже чув, ваше високоблагородіє, ваші умови. А тепер послухайте мої. Я вам покажу місце, де я знайшов золото. Там його стільки — греби руками, доки поперек не заболить. Та й показувати не треба, тільки скажу, і то знайдете, хоч дістатись туди — тричі можна дуба дати. Ну, от. А за це — не мені одному волю дайте, а всьому острову Сахалін!..
Генерал-губернатор вирячив очі:
— Ти з глузду з'їхав? Звільнити тридцять тисяч каторжників?
— Усі тридцять тисяч до одного, ваше високоблагородіє! І щоб сам цар мені в цьому розписку видав. А на розсипищі золотому щоб тільки добровільно, хто хоче, працював і щоб кожному жалування від казни золотими п'ятірками платили без обману.
Ригор побачив, як генерал-губернатор зненацька почав червоніти. Потім з червоного зробився його високоблагородіє синім, наче вимазали його ягодою-шовковицею. Не стримався Ригор і посміхнувся. Підскочив генерал:
— Як ти смієш? Як розмовляєш зі мною?
— А як же інакше, ваше високоблагородіє? Я, — як рівний з рівним. Ви багатий, а я — ще багатший, у мене золоте розсипище в тайзі. Схочу — весь Сахалін куплю разом з вами.
Генерал ошелешено глянув на каторжника. Він не міг навіть сподіватися таких зухвалих слів від цієї зарослої щетиною людини в сірому халаті.
— Битий батогами мужик… — пробурмотів він.
Древетняк знизав плечима.
— За битого двох небитих дають, та й то не беруть. Самі це знаєте, ваше високоблагородіє, грамотні…
Далі генерал-губернатор не міг стерпіти. Гукнув вартових, побачення з Ригором Древетняком скінчилось. Ще два дні били, потім почали бити через день, потім через три дні на четвертий. Мужицька шкіра видалася на диво міцною, все витримала.
Ще з рік після того вимагали від Ригора вказати місце, та він як уперся на своєму, не здав і кроку. Присудили його за впертість і втечу на довговічну каторгу й прикували до тачки.
Часто потім приходили сахалінські чиновники дивитись на Древетняка, як на диво.
— Ану, розкажи, як ти розмовляв з його превосходительством генерал-губернатором? І як у тебе язик повернувся?
І, озираючись, чиновник тихо додавав:
— Мужик, а такий молодець, чортів с-син!..
Тільки після революції, вже дідом, побачив Ригор Древетняк волю. Дійшла до нього чутка про Леніна. І вирішив тоді старик іти в Москву. Прийшов час розповісти про золоте родовище в сахалінській тайзі…
Не дійшов старий. Але я дійду. Проженемо інтервентів, і піде тоді золото на будову пролетарської держави, на її силу і розквіт.
— Запам'ятай, — сказав мені, помираючи, Ригор. — Чорна падь, де протікає тайгова річечка Ганза (так її звуть гіляки). Треба йти вздовж цієї річечки проти течії аж до вузької ущелини в горах, звідки Ганза бере свій початок. Дедалі ущелина ширшає і переходить у долину. З гір спадає водопад, буруни скажено стрибають по камінню. Ось у цій долині, в піщаному намулі, я і знайшов самородки. В піску, навіть не промиваючи, можна бачити безліч золотих крупинок: одні — як макове зерно, інші — з горошину…
Путь туди важка, згубна. Тайга непрохідна і болота…"
На цьому щоденник обривався. На доданій карті пунктиром був позначений шлях до Чорної паді. Цю карту вже пізніше нарисував Дорошук з допомогою мисливців та розвідувачів тайги.
БАТЬКО І СИН
— Ну, що скажеш, сину? Хіба не цікаве те, що ти прочитав?
Дорошук дивився на Володю короткозорими усміхненими очима, наперед знаючи, що відповість син.
— Тату! — скрикнув Володя. — Та це ж надзвичайний документ! Тут же зовсім точно вказано місце!
Дорошук засміявся весело, розкотисто.
— Голубе мій, ти — страшенний романтик!
— Я тебе не розумію, батьку.
Дорошук побачив, що Володя образився і поспішив пояснити, в чому річ.
— Ти говорив з таким захопленням, наче вже відкрив золоте розсипище. Але це непогано, зовсім непогано захоплюватись і вигукувати, особливо, коли маєш сімнадцять років.
— Мені всі дають двадцять.
— Ну, в тебе ж м'язи які, плечі. Спорт, голубе, багато значить. Та не в тому річ. Мушу сказати, що я не надаю особливої віри тому щоденникові в тій частині, звичайно, де мова йде про золоте розсипище.
— Це ж документ, тату…
— В тому ж і справа, що документ — сумнівний. Хто знає, чи можна його взагалі назвати документом.
— Хіба важко перевірити, будучи на Сахаліні з геологічною експедицією?