Прокинувшися вранці досить пізно, я побачив, що буря стихла. Сонце сяяло. Сніг лежав сліпучим покровом на неозорому степу. Коні були запряжені. Я розплатився з хазяїном, який узяв з нас таку помірну плату, що навіть Савельїч з ним не заспорив і не став торгуватися за своїм звичаєм, і вчорашні підозри згладились зовсім з голови його. Я покликав вожатого, подякував за подану допомогу, і звелів Савельїчу дати йому полтиник на горілку. Савельїч нахмурився. "Полтиник на горілку!—сказав він,— за що це? За те, що ти ж зволив підвезти його до постоялого двору? Воля твоя, паничу: немає у нас зайвих полтиників. Кожному давати на горілку, так самому скоро доведеться голодувати". Я не міг сперечатися з Савельїчем. Гроші, за моєю обіцянкою, були в повному його розпорядженні. Мені було прикро одначе, що не міг віддячити людині, яка виручила мене, якщо не з біди, то принаймні з дуже неприємного становища. "Добре,— сказав я з холодним спокоєм; — якщо не хочеш дати полтиника, то витягни йому що-небудь з моєї одежі. Він одягнений дуже легко. Дай йому мій заячий кожух".
— Схаменися, батечку Петре Андрійовичу,— сказав Савельїч.— Навіщо йому твій заячий кожух? Він його проп’є, собака, в першому ж шинку.
— Це, дідуню, вже не твій клопіт,— сказав мій бродяга,— проп'ю я чи ні. Його благородіє дарує мені шубу з свого плеча: його на те панська ласка, а твоє холопське діло не сперечатися і слухати.
— Бога ти не боїшся, розбійнику! — відповів йому Савельїч сердитим голосом.— Ти бачиш, що дитя ще не тямить, а ти й радий його обібрати, простоти його ради. Навіщо тобі панський кожушок? Ти й не натягнеш його на свої окаянні плечиська.
— Прошу не мудрувати,— сказав я своєму слузі; — зараз неси сюди кожух.
— Господи владико! — простогнав мій Савельїч.— Заячий кожух майже новісінький! і хоч би ж кому, а то п'яниці оголілому!
Одначе заячий кожух з'явився. Мужичок тут-таки став його приміряти. Справді, кожух, із якого встиг і я вирости, був трохи для нього вузький. Проте він якось примудрився і надів його, розпоровши по швах. Савельїч мало не закричав, почувши, як нитки затріщали. Бродяга був надзвичайно вдоволений моїм подарунком. Він провів мене до кибитки і сказав, низько вклонившися: "Спасибі, ваше благородіє! Хай нагородить вас господь за вашу добрість. Вік не забуду вашої ласки".— Він пішов у свій бік, а я рушив далі, не звертаючи уваги на досаду Савельїча, і скоро забув про вчорашню завірюху, про свого вожатого і про заячий кожух.
Приїхавши в Оренбург, я прямо з'явився до генерала. Я побачив чоловіка на зріст невисокого, але вже згорбленого старістю. Довге волосся його було зовсім біле. Старий полинялий мундир нагадував воїна часів Анни Іоаннівни, в його розмові дуже помітна була німецька вимова. Я подав йому листа від батечка. При імені його він глянув на мене швидко: "Поже мій!—сказав він.— Чи ж тавно, здається, Андрій Петрович був ще твоїх літ, а тепер от вше який нього молотець! Ох, літа, літа!" — Він розпечатав листа став читати його впівголоса, роблячи свої зауваження: "Милостивий пане Андрію Карловичу, маю надію, що ваше превосходительство"... Це що за серемонії? Фуй, як йому не софісно! Звичайно: дисципліна перша річ, та хіба так пишуть до старого камрад?... "ваше превосходительство не забуло"... гм... "і... коли... покійним фельдмаршалом Мін... поході... також ?...Каролінку" ...Еге, брудер! так він ще пам'ятає старі наші пустощі? "Тепер про справу... До вас мого гульвісу"... гм... "держати в шорах"... Що таке шори? Це, мабуть, російська приказка... Що таке "держати в шорах"? —повторив він, звертаючися до мене.
— Це значить,— відповів я йому з виразом якомога безневиннішим,— поводитися ласкаво, не дуже строго, давати більше волі, держати в шорах.
— Гм, розумію... "і не давати йому волі"... ні, видно, шори значать не те... "При цьому... його паспорт"... Де ж він? А, ось... "відписати в Семенівський"... Гаразд, гаразд: все буде зроблено... "Дозволиш без чинів обняти тебе і... старим товаришем і другом" — а! нарешті догадався... і таке інше і таке інше... Ну, батечку,— сказав він, прочитавши листа і відклавши набік мій паспорт,— все уладнаємо і ти будеш офіцером переведений в ***полк, і, щоб тобі часу не гаяти, завтра ж їдь в Бєлогорську кріпость, де ти будеш у команді капітана Миронова, доброї і чесної людини. Там ти будеш на службі справжній, навчишся дисципліни. В Оренбурзі робити тобі нічого; розваги шкідливі молодій людині. Д сьогодні ласкаво просимо: пообідати в мене".
"З кожною годиною не легше! — подумав я про себе,— яка ж мені користь з того, що ще в утробі матері я був уже гвардії сержантом! Куди мене завело? У ***полк і в глуху кріпость на кордон киргиз-кайсацьких степів!" Я пообідав у Андрія Карловича, утрьох з його старим ад'ютантом. Сувора німецька ощадність панувала за його столом, і я думаю, що страх бачити інколи зайвого гостя за своєю холостою трапезою був почасти причиною поспішного вислання мого в гарнізон. На другий день я попрощався з генералом і рушив на місце свого призначення.
КАПІТАНСЬКА ДОЧКА
РОЗДІЛ ІIІ
КРІПОСТЬ
Ми в фортеці живемо,
Воду п'єм і хліб їмо,
А як прийдуть вороги
На солдатські пироги.
Будем їх ми частувати.
Наб'ємо свинцем гармати
Солдатська пісня.
Старосвітські люди, мій батечку.
Недоросток
Бєлогорська кріпость була за сорок верст від Оренбурга. Дорога йшла над крутим берегом Яїка. Ріка ще не замерзала, і її свинцеві хвилі сумно чорніли в одноманітних берегах, вкритих білим снігом. За ними простягалися киргизькі степи. Я поринув у думки, здебільшого сумні. Гарнізонне життя було для мене мало принадним. Я намагався уявити собі капітана Миронова, мого майбутнього начальника, і уявляв його строгим, сердитим стариком, що не знав нічого, крім своєї служби, і готовий за всяку дрібницю саджати мене під арешт на хліб і воду. Тимчасом почало смеркати. Ми їхали досить швидко.— Чи далеко до кріпості? — спитав я у свого ямщика. "Недалеко,— відповів він.— Он уже видно". Я дивився на всі боки, сподіваючись побачити грізні бастіони, башти і вал; та нічого не бачив, крім сільця, оточеного дерев'яною огорожею. З одного боку стояли три чи чотири скирти сіна, напівзаметені снігом; з другого похилий вітряк, з луб'яними крилами, ліниво опущеними. — Де ж кріпость? — спитав я здивовано.— "Та оце вона", — відповів ямщик, показуючи на сільце, і з оцими словами ми в нього в'їхали. Біля воріт побачив я стару чавунну гармату; вулиці були тісні й криві; хати низенькі і здебільшого вкриті соломою. Я велів їхати до коменданта, і через хвилину кибитка спинилася перед дерев'яним будиночком, що стояв на високому місці, поблизу дерев'яної ж церкви.