— Та дорога тут; я стою на твердій смузі,— відповів подорожній,— та що з того?
— Слухай, мужичок,— сказав я йому,— чи ти знаєш цей край? Чи не взявся б ти довести мене до ночівлі?
— Край мені знайомий,— відповів подорожній,— слава богу, сходжений і з'їжджений вздовж і впоперек. Та, бач, яка погода: якраз зіб'єшся з дороги. Краще тут спинитися та переждати, може, буран стихне та небо проясниться: тоді знайдемо дорогу по зірках.
Його спокій підбадьорив мене. Я вже вирішив, поклавшись на божу волю, ночувати серед степу, як раптом подорожній сів проворно на передок і сказав ямщикові: "Ну, слава богу, житло недалеко; звертай праворуч та й їдь".
— А чому їхати мені праворуч?— спитав ямщик незадоволено.— Де ти бачиш дорогу? Воно так: коні чужі, хомут не свій, поганяй не стій.— Мені здалося, що ямщик має рацію. "Справді,— сказав я,— чому ти думаєш, що житло недалечке?"—А тому, що вітер звідти потяг,—відповів подорожній,— і я чую, димом війнуло; значить, село близько.— Кмітливість його і тонкість чуття мене здивували. Я звелів ямщикові їхати. Коні важко ступали по глибокому снігу. Кибитка тихо посувалася, то з'їжджаючи на замет, то падаючи в яму і перевалюючись то на один, то на другий бік. Це схоже було на плавання судна по бурхливому морю. Савельїч охав, щохвилини штовхаючись об мої боки. Я опустив циновку, закутався в шубу і задрімав, заколисаний співом бурі і качкою тихої їзди.
Мені приснився сон, якого ніколи не міг я забути і в якому й досі бачу щось пророче, коли співставляю з ним дивні обставини мого життя. Читач вибачить мені: бо, мабуть, знає з досвіду, як властиво людині вірити в забобони, незважаючи на всіляке презирство до марновірства.
Я перебував у тому стані почуттів і душі, коли дійсність, відступаючи перед мріями, зливається з ними в невиразних видіннях першосоння. Мені здавалося, буран ще лютував, і ми ще блукали по сніговій пустині... Раптом побачив я ворота, і в'їхав на панський двір нашої садиби. Першою думкою моєю було побоювання, щоб батечко не розгнівався на мене за мимовільне повернення під стріху батьківську і не визнав би його за навмисний непослух. З неспокоєм я вистрибнув з кибитки і бачу: матінка зустрічає мене на ґанку з виглядом глибокого засмучення. "Тихіше,— каже вона мені,— батько хворий при смерті і хоче з тобою попрощатися".— Вражений страхом, я йду за нею в спальню. Бачу, кімната слабо освітлена; біля постелі стоять люди з сумними обличчями. Я тихенько підходжу до постелі; матінка піднімає запону і каже: "Андрію Петровичу, Петруша приїхав; він повернувся, довідавшись про твою недугу; благослови його". Я став на коліна і підвів очі мої на хворого. Що ж?.. Замість батька мого, бачу в постелі лежить мужик з чорною бородою, весело на мене поглядаючи. Я з подивом обернувся до матінки, кажучи їй:—Що це значить? Це не батечко. І з якої мені речі просити благословення у мужика?— "Все одно, Петрушо,— відповіла мені матінка,— це твій весільний батько; поцілуй у нього ручку, і хай він тебе благословить..." Я не погоджувався. Тоді мужик скочив з постелі, вихопив сокиру з-за спини, і став махати на всі боки. Я хотів тікати... і не міг; в кімнаті стало повно мертвих тіл; я спотикався об тіла і ковзав у кривавих калюжах... Страшний мужик ласкаво мене кликав, кажучи: "Не бійся, підійди під моє благословення..." Жах і подив охопили мене... І в цю мить я прокинувсь; коні стояли; Савельїч смикав мене за руку, кажучи: "Виходь, паничу, приїхали".
— Куди приїхали? — спитав я, протираючи очі.
— На постоялий двір. Господь поміг, наткнулися прямо на огорожу. Виходь, паничу, скоріше та погрійся.
Я виліз із кибитки. Буран ще тривав, хоч з меншою силою. Було так темно, хоч в око стрель. Хазяїн зустрів нас біля воріт, тримаючи ліхтар під полою, і ввів мене в горницю, тісну, але досить чисту; лучина освітлювала її. На стіні висіла гвинтівка й висока козацька шапка.
Хазяїн, родом яїцький козак, мужик, як здавалося, років шістдесяти, був ще свіжий і бадьорий. Савельїч вніс за мною погрібець, звелів розвести вогонь, щоб готувати чай, який ніколи так не здавався мені потрібен. Хазяїн пішов поратися.
— Де ж вожатий? — спитав я у Савельїча.
"Тут, ваше благородіє",— відповів мені голос зверху. Я глянув на полаті і побачив чорну бороду і двоє блискучих очей.— Що, брат, змерз? — "Ще б не змерзнути в одному благенькому арм'яку! Був кожух, та, ніде правди діти! заклав вчора у шинкаря: здалося, що мороз не великий". В цей час хазяїн увійшов з готовим самоваром; я запропонував вожатому нашому чашку чаю; мужик зліз з полатей. Зовнішність його здалася мені прикметною: він був років сорока, зросту середнього, худорлявий і широкоплечий. В чорній бороді його з'явилася просідь, жваві великі очі так і бігали. Обличчя його мало вираз досить приємний, але лукавий. Волосся було пострижене кружком; на ньому був обідраний арм'як і татарські шаровари. Я подав йому чашку чаю; він покуштував і поморщився. "Ваше благородіє, зробіть мені таку ласку,— скажіть дати склянку горілки; чай не наш козацький напій". Я охоче вволив його бажання. Хазяїн вийняв із ставця штоф і склянку, підійшов до нього і, глянувши йому в обличчя: "Еге,— сказав він,— знову ти в нашому краю! Звідки бог приніс?" — Вожатий мій моргнув значливо і відповів приказкою: "У город літав, коноплі клював; кинула бабуся камінець — та мимо. Ну, а як ваші?"
— Та що наші!—відповів хазяїн, продовжуючи говорити наздогад.— Взялися були до вечерні дзвонити, та попадя не велить: піп у гостях, чорти на погості.— "Мовчи, дядечку,— промовив мій волоцюга,— дощ буде, грибки будуть; а будуть грибки, буде й козубок. А тепер (тут він підморгнув знову) заткни сокиру за спину: лісничий ходить. Ваше благородіє! за ваше здоров'я!" —3 цими словами він узяв склянку, перехрестився і випив одним духом. Потім уклонився мені і повернувся на полаті.
Я нічого не міг тоді зрозуміти з цієї злодійської розмови; та згодом уже догадався, що йшлося про справи Яїцькога війська, тоді щойно втихомиреного після бунту 1772 року. Савельїч слухав з виразом великого невдоволення. Він поглядав підозріливе то на хазяїна, то на вожатого. Постоялий двір, або по-тамтешньому, умьот, стояв осторонь, у степу, далеко від всякого селища, і дуже скидався на розбійницьке пристановище. Та робити було нічого. Не можна було й думати їхати далі. Неспокій Савельїча дуже мене тішив. Тимчасом я зібрався ночувати і ліг на лаву. Савельїч вирішив забратися на піч; хазяїн ліг на підлозі. Незабаром вся хата захропла, і я заснув як убитий.