— О, це зайве,— озвався Сігоньяк з трохи зневажливим жестом, показуючи тим гордість дворянина, бо її не можуть зламати ніякі злигодні.— Шпага мені не потрібна, у мене є батькова.
— Бережіть її як найдорожчу річ,— мовив Блазіус— Шпага — то вірна подруга, хранителька життя і честі свого володаря. Вона не покидає його ні в якій біді чи небезпеці, ні при якій лихій зустрічі — не так, як усякі підлесники, мерзенне поріддя нахлібників у дні добробуту. Наші підроблені мечі та кинджали тупі й ні на що не годяться, ними можна заподіяти тільки вдавані рани, які наприкінці п'єси гояться без ніякої мазі чи цілющого зілля. А ваша шпага захистить вас, як то вже було, коли розбійник з великої дороги на чолі своїх опудал так по-смішному одчайдушно напав на нас. То я, з вашого дозволу, піду знайду на споді сундука це вбрання — мені кортить побачити, як лялечка перетвориться на метелика.
Сказавши з кумедним піднесенням, мов на сцені, ці слова, Педант вийшов з кімнати і незабаром повернувся, принісши чималенький пакунок, загорнутий у рушник, і шанобливо поклав його на столі.
— Якщо ви ласкаво приймете від старого комедійного педанта послуги особистого служника, то я причепурю вас хоч куди,— сказав Блазіус, задоволено потираючи руки.— Всі дами одразу до0нестями закохаються в вас, бо ви,— скажу, не ганячи кухні славного замку Сігоньяків,,— ви доволі постували у своїй "вежі Голоду" і стали такі, наче вмираєте від кохання— А жінки вірять тільки в пристрасть худих; товстопузі не можуть їх переконати, хай павіть то будуть неабиякі златоусти, здатні золотим ланцюгом свого красномовства прикувати і дворян, і всякий простий люд. Саме через це — і тільки через цеі — мені не вельми таланило з прекрасною статтю, і я давно вже віддав перевагу божественній пляшці — вона не така манірна і прихильніша до гладунів, які можуть більше влити в себе.
Отак добрий Блазіус намагався розвеселити барона де Сігоньяка, в той же час старанно наряджаючи його,— бистра мова актора аж ніяк не применшувала спритності рук; навіть ризикуючи видатися докучним талалаєм, він вважав, що краще ошелешити молодого дворянина потоком слів, аніж залишити його під гнітом сумних роздумів*
Невдовзі барон був уже одягнений — у театрі доводиться швидко міняти костюми, і актори набувають неабиякої вправності в таких перевдяганнях. Задоволений своєю роботою, Блазіус, тримаючи барона за кінчик мізинця, підвів його до венеційського дзеркала, як ведуть молоду до вінця, і сказав;
— А тепер, ваша милість, гляньте, будьте ласкаві, на себе.
Сігоньякові здалося, що він побачив у дзеркалі когось іншого, так несхоже було те відображення на нього. Барон мимоволі обернувся й подивився назад, чи там не стоїть хто. Відображення в дзеркалі повторило його рух. Сумніву не лишалося — то все-таки був він, Сігоньяк, тільки вже не той худий, смутний, жалюгідний, майже смішний у своїй бідності, а молодий, прекрасний, вишукано одягнений; старе його вбрання лежало на підлозі, схоже на сіру, бляклу оболонку, що її скидає лялечка, злітаючи до сонця вже як метелик, мінячись золотими, червоними й синіми барвами своїх крилець. Невідома істота, ув'язнена в тій оболонці злиднів, раптом вивільнилась і засяяла в ясному світлі, мов статуя, яку щойно урочисто відкрили, знявши з пеї запинало. Сігоньяк бачив себе таким, як інколи у мріях, коли він був одночасно і героєм, і спостережником уявних подій, що відбувалися в його замку, вже нібито перебудованому й прикрашеному вмілими архітекторами, підготовленому до зустрічі коханої принцеси, яка от-от приїде на білому іиоходці. Переможна усмішка пурпуровим відблиском гордо заграла на блідих устах барона, юність, яка так довго була похована під тягарем недолі, знову прозирнула в його ожилих рисах.
Блазіус стояв біля туалетного столика і милувався своєіо роботою, час від часу трошки відступаючи, аби ліпше бачити — так художник, поклавши останній мазок, дивиться на свою картину, якою він задоволений.
— Коли ви, як я сподіваюся, досягнете успіху при дворі і знову станете багаті,— не відмовте взяти мене, тоді вже відставного актора, на посаду управляючого вашим гардеробом,— сказав він, кланяючись, мов прохач, баронові.
— Я пам'ятатиму про ваше клопотання,— відповів Сігоньяк, сумно всміхаючись.— Ви, пане Блазіус,— перша людина, яка мене про щось попросила.
— По обіді, який нам подадуть окремо, треба буде сказати маркізові де Брюйєру, які п'єси ми граємо, і узнати, де відведено приміщення для театру. Вас ми видамо за поета трупи,— серед людей з ясною головою,— а в провінції їх немало,— є такі, що інколи приєднуються до почту Талії, сподіваючись зворушити серце якоїсь акторки, й усі вважають, що це чемний і шляхетний вчинок. Ізабелла — чудовий привід, тим більше, що вона розумна, вродлива і доброчесна. Простушки часто бувають у своїх ролях набагато щиріші, аніж здається легковажній і марнославній публіці.
І Педант пішов, бо й йому, хоч він і не був особливим франтом, треба було зайнятися своїм туалетом.
Красень Леавдр, мріючи про господиню замку, вирядився як тільки міг — думав, що, може, таки діждеться тієї неможливої любовної пригоди, якої весь час так прагнув, дістаючи натомість, як казав Скапен, тільки прикрощі та духопелики. Актрисам маркіз люб'язно прислав кілька штук шовкової матерії — па той випадок, якщо їм требаг поповнити свої театральні костюми; вдавшись, як і слід буго сподіватись, до всяких хитрощів, що ними користується мистецтво, аби прикрасити природу, жінки причепурились і ста-
ли такі чарівні, якими тільки могли бути при своєму убогому вбранні мандрівних актрис. Прибравшись, усі вирушили до зали, де був накритий стіл.
Не встигли ще актори встати з-за столу, як прийшов нетерплячий від природи маркіз; він не допустив, щоб гості перервали обід, і тільки тоді, коли їм подали воду помити руки, попробив Тирана назвати п'єси, які може показати трупа.
— Всі п'єси покійного Арді15,— басом відповів Тира$,~* "Шрам" Теофіля, "Сільвія", "Крізеїда" і "Сільванір", "Бс зумство Карденіо", "Зрадлива повірниця", "Філіда із Скі* росу", ЧЛігдамон", "Покараний обманщик", "Удова", "£іер-ст$нь забуття" і все найкраще, що створили найвида?ніші уми нашого часу.