Повернувшись до ями, Агостен узяв друге опудало, в синьому береті.
— А оце Іскібайваль, знаменита людина, сміливець, вельми старанний у ділі, хоч інколи міг і перестаратися,— все й усіх трощив та нищив, а це зайве — не треба ж, хай йому чорт, переводити клієнтуру! Але він не був ласий на здобич, завше вдовольнявся своєю пайкою. Золото зневажав, любив тільки кров, славний був чолов'яга! А як мужньо віл тримався перед катом, коли його колесували на площі в Ор-теці! Регул4— і святий Варфоломій не були терплячіші в своїх муках. Це був твій батько, Чікіто, вшануй пам'ять його і помолися за упокій його душі.
Мала перехрестилася, й губи її заворушились, ніби вона шепотіла слова молитви.
Коли Агостен узяв третє опудало, почувся брязкіт залізяччя. Замість голови у нього був якийсь казанок, нижче, на рваній куртці з буйволової шкіри, тьмаво поблискував металевий нагрудник, на стегнах теж дзенькали щити. Бандит рукавом протер панцир, щоб блищало яскравіше.
— Блиск іреталу в темряві часом навіює благодійний жах. Люди думають, що то відпускні солдати. Це був добрий майстер свого діла! На великій дорозі діяв, мов на бойовиську,— спокійно, обдумано, з витримкою. Пістолетний постріл упритул — і його не стало у мене. Яка непоправна втрата! Але я помщуся за його смерть!
Четвертий привид, закутаний у благенький плащ, теж був вшанований надгробним словом. Він оддав душу на тортурах, не бажаючи із скромності розповісти про свої подвиги і з героїчною стійкістю відмовляючись назвати занадто цікавому правосуддю імена своїх соратників.
П'ятому, що виступав як Флорізель із Бордо, Агостен не проспівав жалобної пісні, висловив тільки співчуття, змішане з надією. Флорізелю, найспритнішому в провінції майстрові грабунків та кишенькових краж, пощастило більше, ніж іншим: він не гойдався на шибениці, його не обмивали дощі і не клювало гайвороння. Він подорожував державним коштом на королівських галерах по морях і океанах. Флорізель був дрібний злодій серед головорізів, лис у вовчій зграї, але він мав талант і, пройшовши науку на каторзі, міг стати важною птицею; досконалість дається не зразу. Агостен з нетерпінням ждав, щоб цей славний чолов'яга втік із каторги й повернувся до нього.
Шостого солом'яника — він був невисокий, кремезниіі, у довгому полотняному балахоні, підперезаному широким шкіряним поясом, у крислатому капелюсі — Агостен поставив попереду інших, наче командира.
— Це почесне місце належить тобі,— сказав він,— патріархові великої дороги, Несторові злодійського братства, Уліссові5 ломиків та відмичок; ти заслужив його, о великий Лавідалоте, мій навчителю і проводирю. Це ти прийняв мепе в лоно благородного лицарства щасливої зірки і з нікчемного школяра, яким я був, виплекав умілого бандита; ти навчив мене злодійської мови, показав двадцять різних способів, щоб змінювати свою подобу, як міняв її в скрутні хвилини достопам'ятний Протей6; ти передав мені вміння влучати за тридцять кроків ножем у сучок на дошці, кулею з пістолета знімати нагар із свічки, проникати, немов легенький вітерець, крізь замкові щілини, ходити, мов у шаи-ці-невидимці, по чужих оселях, знаходити — без ніякої чарівної палички! — найпотаємніші схованки. Які великі істини відкрив передо мною ти, мудрий учителю! Якими красномовними доказами ти переконав мене, що роботу придумано для дурнів! І чому тобі за примхою долі-мачухи випало сконати голодною смертю в печері, виходи з якої стерегли солдати, пантрували, не наважуючись туди проникнути, бо ж і найхоробрішому з них не хотілось опинитися перед левом, який, навіть умираючи, міг іще кігтями чи зубами порішити з півдюжини тих вояків! А тепер ти, чиїм наступником я, недостойний, зробився, покомандуй цією химерною і смішною ватагою, цими опудалами, привидами сміливців, яких ми втратили і які, хоча й покійні, ще можуть, наче мертвий Сід7, виконати свій обов'язок сміливців. Ваших тіней, славні лицарі, вистачить, щоб обібрати цих телепнів.
Закінчивши роботу, бандит вийшов на дорогу побачити, яке враження справляє його ватага. Вигляд у солом'яних розбійників був доволі страшний і лютий, кожен міг обманутися, побачивши їх у нічній темряві чи в досвітніх сутінках — у цей непевний час, коли навіть старі верби з обрубаним гіллям стають схожі на людей, які погрожують кулаками або розмахують тесаками.
— Агостене,— сказала Чікіта,— ти ж забув дати їм зброю!
— І правда,— відповів бандит.— Як це я не подумав? Навіть великі генії бувають неуважні. Але це можна ви-поавити.
До crop. 15
До стор. 67
І він всунув опудалам у нерухомі руки старі стволи рушниць, іржаві шпаги, а комусь приставив до плеча звичайний кийок — бачилося, що розбійник цілиться. З таким спорядженням ватага на схилі й справді видавалася досить грізною.
— Від села до корчми, де можна пообідати, дорога неблизька, так що вирушать вони рано-вранці, десь, мабуть, о третій годині, і проїжджатимуть біля засади, коли тільки на світ благословлятиметься, а це найсприятливіша пора, бо нашим героям не потрібні ані ясне світло, ні темна темінь. Вдень їх буде видно занадто добре, а вночі — занадто кепсько. Поки чекатимем — давай-но трохи поспимо. Немазані колеса балагули так скриплять, що й вовки з переляку тікатимуть,— той скрип чути здалеку, він розбудить нас. Ми ж спимо, наче коти, тільки одним оком, тож миттю будемо на ногах.
І Агостен улігся на купі вересу. Чікіта примостилася біля нього, щоб укритися краєм валенсійської capa de muestra 8, яка правила Агостенові за ковдру, і хоч трошки нагрітись, бо все її маленьке тіло тряслося, мов у лихоманці. Незабаром дівчинці стало тепло, зуби перестали цокотіти, й вона полинула в країну снів. Треба сказати, що в її дитячих снах не пурхали гарненькі рожеві херувимчики з білими крильцями, не мекали кучеряві білі баранці, прикрашені шовковими стрічками, не здіймалися цукеркові палаци з пірниковими колонами. Ні, Чікіті снилася відрубана Ізабел-лина голова, яка тримала в зубах перлове намисто й безладно стрибала то туди, то сюди, намагаючись відскочити, щоб його не схопили простягнуті руки дитини. Цей сон так розхвилював Чікіту, вона так здригалася, що Агостен, урвавши на мить хропіння, пробурмотів: