Світло місяця, прорвавшись крізь хмари, впало на нього, наче промінь потайного ліхтаря, чітко вирізнивши на темному тлі смерек і обличчя, й вельми своєрідне в своїй колоритності вбрання того чоловіка. На лиці його, мідно-цеглистому, мов у карибського індіанця, поблискували очі хижого птаха і дуже білі зуби з гострими, як у молодого вовка, іклами. Лоб у нього, мов у пораненого, був перев'язаний хусткою, яка стримувала густі кучері непокірного волосся, що пучками стирчало на маківці голови. Стара голуба, але вже вицвіла, оксамитова куртка, оздоблена ґудзиками з монет на дротяних вушках, облягала його груди; на ньому були широкі полотняні штани і плетені мотузяні черевики, зав'язки яких обтягували навхрест його ноги, сухорляві й міцні, мов у оленя. А доповнював це вбрання широкий червоний вовняний пояс, що кілька разів — аж до грудей — обкручував тулуб. Випнутий живіт показував, куди йдуть харчі, а з ними й усі гроші цього бродяги; за спиною у нього стирчала з-під пояса здоровенна валенсійська наваха2 — одна з тих видовжених навах, леза яких закріплюються поворотом мідного кільця й бувають прикрашепі стількома червоними рисочками, скількох людей ними вбито. Не знаємо, скільки червоних зарубок містила на собі наваха Агостена — так звали цього молодика, з яким Чікіта підтримувала невідомі нам стосунки,— але, глянувши на нього, можна було безпомильно сказати, що їх немало.
— Ну, як там, Чікіто? — спитав Агостен, лагідно гладячи шерехатою долонею дівчинку по голові.— Ти щось бачила в заїзді Чиригирі?
— Туди приїхала балагула, і в ній повно людей. Під повітку занесли п'ять сундуків, видно, важких, бо кожен несло по двоє.
— Гм! — буркнув Агостен.— Інколи подорожні кладуть у багаж каміння, аби в заїзді думали, що вони дуже важні люди, таке буває.
— Але три молоді пані там у платтях, обшитих золотом. А в однієї, найкрасивішої, на шиї — низка великих білих зерен, які блищать при світлі, наче срібні. О, це так гарно! Просто чудово!
— Перли! Це добре,— мовив бандит крізь зуби,— Аби тільки вони не були підроблені. В Мурано 3 вміють працювати, а на моральну сторону нинішні зальотники зважають мало.
— Любий Агостене,— підлесливо мовила Чікіта,— коли ти переріжеш горло красивій данії, то віддай мені те намисто.
— Авжеж, воно й справді дуже підійшло б тобі, страшенно пасувало б до твоєї розпатланої кучми, й до сорочки, яка годиться хіба що на ганчірки, і до цієї жовтої спідниці.
— Я стільки помагала тобі, вистежувала все для тебе, коли треба було — попереджала, бігала в туман по росі, продиралася крізь колючі хащі, хоч як діставалося босим ногам. І харчі завжди носила тобі у схованки, навіть коли мене мучила лихоманка і я стукотіла зубами, мов на болоті бусол дзьобом.
— Це правда,— відказав розбійник,— ти смілива й віддана, але що ж тут говорити, як у нас іще немає того намиста. Скільки чоловіків ти налічила там?
— О, багацько! Один здоровий і дужий, заріс бородою; один старий; двоє худих; один-— схожий на ч лиса, і ще один — наче якийсь пан, хоча й неважно одягнений.
— Шестеро,— замислено озвався Агостен, лічачи на пальцях.— Колись це не злякало б мене! А тепер же я лишився сам, один з усієї ватаги. У них є зброя, Чікіто?
— У того пана є шпага, а у високого, худого — рапіра.
— Пістолетів, аркебузів немає?
— Не бачила,— відповіла Чікіта.— Хіба, може, вони лишили їх у возі. Але ж Чиригирі або Міонетта сказали б мені.
— Ну що ж, ризикнемо — влаштуємо засідку,— мовив Агостен, наважившись.— П'ять сундуків, золоте шитво, намисто з перлів... Я, бувало, працював і заради меншого.
Розбійник і дівчинка зайшли в лісок; діставшись до най-глухішого закутка, жваво почали відкидати каміння та хмиз, аж поки не показалося п'ять чи шість присипаних землею дощок. Агостен підняв їх, відкинув убік і, коли внизу відкрилася чорна яма, заліз по пояс у неї. Що то було — підземелля чи печера, де звичайно знаходять притулок розбійники? Криївка, в якій бандит ховав награбоване добро? Чи, може, могила, де він скидав у одну купу трупи своїх жертв?
Коли б хто заглянув у ту нору, то це останнє припущення видалося б йому найвірогіднішим, але поблизу нікого не було, окрім галок, що дрімали, сидячи на смереках.
Агостен нагнувся, подлубався десь там у ямі, витягнув людську фігуру, тверду, мертвотно застиглу, випростався й безцеремонно швиргонув її на край ями. Чікіта, не відчуваючи, здавалося, ніякого страху, схопила покійника за ноги і досить легко — не можна було й припустити, що ця слабенька дівчина має таку силу,— відтягнула його трохи далі. Агостен, продовжуючи свою похмуру роботу, витягнув 8 тої усипальні ще п'ять трупів, і мала поклала їх рядом з першим, посміхаючись, як молодий упир, що готується до бенкету на цвинтарі. Відкрита могила в темній тіні смерек, бандит, що порушує вічний спокій своїх жертв, дівчинка, яка допомагає в цьому лиховісному ділі,— то була картина, здатна навіяти жах на найхоробрішого з хоробрих.
Бандит узяв одного небіжчика, відніс на край схилу, забив у землю кілок, притулив до нього, поставивши на ноги, труп і прив'язав мотузкою. Стоячи так, покійник був схожий у нічній пітьмі на живу людину.
— Ох, до чого довели мене скрутні часи! — важко зітхнув Агостен.— Замість ватаги одчайдушних забіяк, що володіють ножем і аркебузом, як добірні солдати, мені зосталися тепер тільки солом'яники, одягнені в дрантя, опудала для залякування подорожніх, німі учасники-споглядачі моїх самотніх подвигів! Оце був Матасьєрпес, мужній іспанець, мій вірний друг, славний хлопець, який своєю навахою малював хрести на тілі зайшлих страхопудів, наче пензлем з червоною фарбою; до того ж він був сущий дворянин,— гордовитий, ніби походив із Юпітерової кульші, завжди подавав дамам руку, пособляючи вийти з карети,— і оббирав городян по-королівському велично. Ось його плащ, високий комір, сомбреро з червоним пером — я благоговійно, мов дорогі реліквії, вкрав ці речі у ката і надів їх на солом'яника, який заступив молодого героя, гідного кращої долі. Бідніш Матасьєрпес! Він так не хотів, щоб його повісили. Ні, ие боявся смерті, просто вважав, що як дворянин він має право бути обезглавленим. На лихо, цей благородний лицар не носив у кишені свого родоводу, тож і довелося йому помирати прямовисно — на вірьовці.