Настала сьома година. Страта мала відбутись о восьмій. І Жакмен Лампурд, слухаючи, як вибиває годинник, сказав Малартикові:_
— Бачиш, ми встигли б випити ще пляшку; але ти завїкли нетерпеливишся і нервуєш. А що як ми повернемось у "Короновану редиску"? Мені набридло тут стовбичити, роззявивши рота. Чи варто так довго ждати, щоб побачитд, як бідолаху колесують? Це звичайна, буденна міщанська страта. Коли б то було красиве четвертування з чотирма судейськими лучниками на конях, або катування з розжареними обценьками, чи заливання киплячої смоли і розтопленого свинцю, щось хитромудро придумане для жорстоких тортур, що робило б честь уяві судді і спритності ката — о, тоді б я не заперечував, лишився б з любові до мистецтва. А тут така дрібниця — тьху!
— Щодо колеса ти, я думаю, несправедливий,— повчально відповів Малартик, потираючи червоний, як ніколи, ніс— Колесо має свої достоїнства.
— Про смаки не сперечаються. У кожного свої втіхи, як сказав один дуже знаменитий латинський мудрець, забув його ім'я, бо я легко запам'ятовую імена тільки великих полководців. Тобі подобається колесо; що ж, я не перечу — побуду з тобою до кінця. Але, погодься, коли відрубують голову дамаським клинком з канавкою на тильному боці, наповненою для більшої ваги живим сріблом, то тут не обійтися без доброго зору, сили, спритності — це видовисько і шляхетне, й захопливе.
— Що й казати, це правда, але ж там усе минає надто швидко, за якусь мить; до того ж голови відрубують тільки дворянам. Плаха — це їхній привілей. З простонародних видів страти колесо, мені здається, краще, аніж вульгарна шибениця, придатна щонайбільше для другорядних злочинців. Агостен — не просто злодій. Він заслуговує на більше, ніж вірьовка, і правосуддя, зваживши на це, визначило йому належне.
— Ти завжди був поблажливий до Агостена, певно, через Чікіту, дивацтва якої розпалювали твоє розпусне око: я не поділяю твого захоплення цим бандитом, більш придатним для того, щоб працювати на широких дорогах та в гірських ущелинах як salteador 5, аніж для делікатної роботи в надрах культурного міста. Він не розуміє тонкощів мистецтва. Повадки у нього похмурі, дикі й провінційні. При найменшій перешкоді він хапає ніж і по-звірячому, достоту якийсь дикун, убиває. Розрубати гордіїв вузол — це, всупереч Алек-сандрові Македонському, зовсім не те, що розв'язати його 6. До того ж Агостен ніколи не послуговується шпагою, значить, йому бракує шляхетності.
— Улюблена зброя Агостена — наваха, якою користуються в його країні; він не розхитував роками підлоги фехтувальних залів, як це робили ми. Але в його манері є несподіваність, відвага, оригінальність. Його раптовий удар — це поєднання балістичної вишуканості і скромної надійності холодної зброї. Він без ніякого шуму вбиває на відстані двадцяти кроків. Мені страшенно жаль, що його кар'єра так скоро обірвалась. Він був хоробрий, як лев, і добре робив своє діло.
— Щодо мене,— відповів Жакмен Лампурд,— то я за академічну методу. Без належного порядку не буде толку. Я, коли нападаю, завжди торкаю супротивника за плече і даю йому час приготуватись; якщо хоче — хай захищається. Це не вбивство, це поєдинок. Я дуелянт, а не вбивця. Правда, я так досконало знаю своє ремество, так вправно володію шпагою, що успіх мені забезпечено,— у мене, вважай, не буває промашки; але добрий гравець не махлює. Я підбираю гаманець, годинник, коштовності і плащ небіжчика; інший на моєму місці зробив би так само. Раз я виконав роботу, то повинен щось мати за це. Хоч що ти кажи, а працювати ножем мені неприємно; це добре для сільської місцевості і з людьми низького походження.
— О! Ти, Жакмен Лампурд, досконально знаєш усі правила, тут тебе не зіб'єш; але трошки фантазії мистецтву не завадить.
— Я допускаю фантазію дотепну, складну і витончену; а шалена й жорстока грубість мені не подобається. Причому Агостен п'яніє від крові і в тій п'яній нестямі б'є куди попало. Це явна слабість: коли п'єш з п'янкої чаші вбивств, треба мати кріпку голову. Так і останнього разу, в тому домі, куди він заліз, щоб украсти гроші,— вбив і чоловіка, який саме прокинувся, й жінку, яка спала; це вбивство нікому не потрібне, надто жорстоко і нечемне. Тільки тоді, коли жінки кричать, їх слід убивати, а ще ліпше — заткнути їм рота, бо інакше, коли тебе схоплять, судді та публіка будуть вражені різаниною і дивитимуться на тебе як на чудовисько.
— Ти говориш, наче Гоанн Златоуст7,— мовив Малартик,— так вагомо і так рішуче, що нічого й заперечити. Але що ж буде з бідолашною Чікітою?
Жакмен Лампурд і Малартик отак собі філософствували, коли з набережної виїхала на площу карета, викликавши в натовпі хвилювання і метушню. Коні не могли йти вперед, били копитами об землю, а часом і по ногах багатьох з натовпу, що викликало люті сварки і сутички поміж злодіями та лакеями.
Потерпілі від тих ударів накинулися б на карету, якби не герцогський герб на дверцятах,— він збуджував у них своєрідний страх, хоча ці люди мало чого боялися. Незабаром натовп став такий густий, що карета зупинилась посеред площі, і здалеку здавалося, ніби кучер, який нерухомо височів на передку, сидить на людських головах. Щоб прокласти дорогу далі і вибратися з натовпу, довелося б передушити надто багато цієї потолочі, а вона тут, на Грев-ській площі, була у себе вдома і, чого доброго, не допустила б такого.
— Ці пройдисвіти ждуть якоїсь страти і не дадуть проїхати, доки приречений не вирушить на той світ,— сказав прекрасно одягнений вродливий юнак своєму другові, який сидів поряд з ним у кареті, теж дуже гарному молодикові, але одягненому скромніше.— Хай йому чорт, тому бовдурові, який знайшов час, щоб його колесували саме тоді, коли ми проїжджаємо по ї'ревській площі. Не міг відкласти на завтра, чи що?
— Повірте,— відповів його друг,— він не жадав би нічого ліпшого, і цей випадок для нього куди неприємніший, аніж для нас.
— Найкраще, що ми можемо зробити, дорогий Сігоньяк, це відвернутися в другий бік, якщо видовисько викликатиме у нас огиду; правда, коли біля тебе діється щось жахливе, то відвернутися нелегко.